– Оце й усе?

– Усе!

– І кожну книжку читатиму, якщо знатиму, як букви вимовляти?

– Атож!

– Кажіть же швидше, як вимовляти!

Демид почав казати, а Андрій з блискучими очима, увесь випроставшись, проказував за їм.

– Ще, ще прокажіть!
– попрохав він, як Демид скінчив уперше.

Демид проказав.

– А нуте, тепер складіть що!

Демид склав одно, друге коротке слово.

Андрій прочитував.

– Ще! Довге слово!
– У Андрія горіли очі, спинялося в горлі дихання.

Демид склав: сорочка.

Андрій подумав і сказав:

– Сорочка! сорочка! сорочка!
– він трохи не танцював.- І оце все?

– Все!

Важко дихаючи, Андрій сів на своє місце.

– А я ж думав!..

За три дні Андрій одвик од бе, ве і хоч не швидко, ледве тягнучи, а читав. Зате далеко важче було йому писання неодмінно хотів навчитися писати, а його зашкарублі на кій праці руки не слухались очей та голови і зовсім не туди, куди треба, вели писало. Воно стрибало в Андрія туди й сюди по таблиці. Але ж у парубка був не самий розум, а й терпіння. Він упрохавсь у Демида ночувати в школі і ввесь час до вчиття і після вчиття сидів над писанням, аж поки подужав його трохи.

Тоді заходився читати; читав з запалом і перечитав не саму маленьку шкільну бібліотечку, а багато й Демидових українських книжок. Найбільше вражали його такі книжки, як "Дещо про світ божий". Він не зрозумів її спершу. Демид звелів йому читати при собі і виясняв що треба. Андрій розібрав усе, і світовий лад одразу мов устав у його перед очима.

– Он воно що!
– скрикнув він, і все обличчя в його засяло.- Як же воно і мудро, і... просто...

Але зненацька якась думка зупинила його.

– А це не гріх?
– спитався він одразу.

– Що?

– Оце все взнавати... Це ж од бога...

– Ну, то що? От ви зараз сказали, що мудро світ збудовано. А хіба ж може бути гріхом довідуватися про божу премудрість?

– Ні...- одказав Андрій і замисливсь.

Видко було, що якась нова думка з'явилась у його в голові.

– То виходить,- почав він не скоро,- що наукою догоджаєш богові, бо взнаєш його та прославляєш.

Хлопець знову замислився, а згодом сказав:

– Це правда. То я нічого про бога не тямив, а тепер мені бог такий... такий!..

Андрій схопився з місця, очі в його занялися, але в не міг висловити свого почування. Він зітхнув і знов сів.

– Ні, я не вмію сказати цього,- промовив він стиха.
– Тільки бог такий мені тепер великий!..

Він знову замислився.

– Так он воно що!
– промовив згодом.- Наука ба яка! Ні, я тепер нікому не пойму віри, як хто мені брехатиме на науку!

А тим часом якось непомітно наблизилась і весна. Школярі з школи порозбігалися на весняну роботу, та й Демидові було ніколи вчити. Демид потроху робився справжнім господарем, не цураючись простої хліборобської роботи. Селянин спершу дивувалися тому, але як часом хто з їх питався про це то Демид казав, що служити не хоче,- лучче йому на своїй землі робити, ніж наймитувати; надто ж на тіло здоровіше, коли чоловік робить просту роботу.

Ця відповідь не зовсім задовольняла їх, але далі вони викли до Демидового життя, то не стали й дивуватися.

Влітку Демид мало мав часу на книжну справу, та воно швидко й поминуло, те літо, за господарською працею. Але восени і взимку він поперечитував усі літературні новини за рік та доводив до ладу свої роботи. Він зібрав чимало етнографічного та лексичного матеріалу і тепер упорядкував його. Ще почав чималу працю політико-економічну про селян. Школа складалася в його тепер уже з двох класів, бо були школярі другого й першого року. Андрій, маючи дома роботу, вже не ходив до школи, але часто одвідував Демида, читав часом з їм удвох книжку або брав книжки додому. Він читав уже досить добре. Кільки історичних книжечок познайомили його трошки з українською історією. Він зацікавився дуже і почав прохати в Демида такої книжки, де "усе було б списано про Україну". Такої книжки не було, але Демид пообіцяв розказати Андрієві все, що він схоче. У першу ж неділю Андрій прийшов слухати. Трапилось так, що саме тоді, як Андрій прийшов, у Демида сидів Петренко та Онисько Шапувал - Молодий господар з Костівки, що перший після Петренка згодився віддати свого сина до школи. Демид став оповідати при іх, що знав з української історії, з самого початку. Всі рухали надзвичайно уважно та цікаво, часом перепиняючи Демида та просячи щось вияснити. Бачачи таку увагу до свого слова, Демид промовляв щиро, з запалом. Як він доказав, що хотів, слухачі в один голос почали прохатися прийти і на ту неділю послухати далі. Радий Демид залюбки на це згодився. Але другої неділі йому не довелось казати далі. Петренко Ривів з собою ще двох нових слухачів, костівців, і всі гуртом хали проказати знову з початку.

– Дужче замітимо,- сказав Петренко.

Хоча Андрієві цікавіше було б слухати далі, бо він і так добре все це “замітив”, але не було чого робити - слухав і він удруге. Зате через два дні було невеличке свято, і Демид міг повести своїх п'ятьох слухачів далі. Кільки свят та неділь він викладав своїм слухачам українську історію, ілюструючи її кобзарськими думами та деякими поетичними українських авторів. Довівши до краю сей виклад, прочитав своїм слухачам кільки історичних повістей та "Чорну раду", "Тараса Бульбу", "Марусю Богуславку" інші. Та на цьому не стало. Відмовляючи на питання, Демідові довелось промовити кільки лекцій з космографії та з географії. Демид, сміючись, звав своїх п'ятьох слухачів "Костівським університетом". Але нова весна припинила лекції' в цьому університеті і погнала на поле і професора, і студентів.