Шрифт:
Дома вже повставали, але Гордій пройшов у хату садом, що його ніхто не бачив, і ліг спати. Заснув зараз же і спав довго - аж до обід. Після мовчазного обіду знову пішов у свою світлицю і хотів був уп'ять лягти, але згадав, що сьогодні неділя і що він має йти до Орисі.
– Нащо?
– подумав він.- Щоб грати плаксиві кумедії?
– Вагався який час.
А проте... Узяв бриля і вийшов з хати.
– Чому б то й не піти?
– думав він, ідучи.- Чому б не піти, коли хочеться піти?
Йому справді хотілося піти, побачити Орисині очі, почути її тихий голос. Йому подобалось, як ворушились її губи тоді як вона говорила. Він зараз уявив собі їх, і йому схотілося поцілувати їх.
– Чому б і не так?
– голосно сказав він.- Чому б і не скористуваться зо змоги вхопити крапельку щастя, коли ця змога є? Адже всі люде так живуть, мільйони людей. Нащо жити і до чого - кат його зна. Але коли вже існуєш на світі коли ще не прийшов час цокнути себе кулею в лоба, то візьмемо все, що життя може дати.
Щось наче ворухнулося в душі в Гордія, якийсь протест неначе, мов питання: чи чесно це? Але на те Гордій тільки зареготавсь так, як тоді вранці.
Через годину Гордій сидів з Орисею в лісі і держав її руки в своїх. Вони вже багато дечого переговорили, як зненацька Орися, нахиливши свою гарненьку голову (тим часом як Гордій любував чепурною, як виточеною, шийкою), тихо спиталася:
– А скажеш ти мені, як я в тебе спитаюся щось?
Гордій, не одриваючи очей од шиї, відмовив:
– Скажу.
– Ти казав колись, що в тебе є горе... Скажи, яке?
Гордій на хвилину зупинивсь.
– Сказати яке?
– почав він повагом.- Як же його скажеш яке, коли воно вже не одно, а їх уже два.
Орися, не розуміючи, підвела на його свої оченята.
– Уже два? А то було одно?
– Було одно, а тепер два.
– Скажи!
– Одно скажу, а друге - ні.
– Чому?
– Так...
– Бач, який ти щирий!.. А я тобі все сказала!..
Орися знов похнюпилась і знов тонка шийка стала в Гордія перед очима.
– І нащо це намисто? Тільки ховає!
– думав Гордій і його тягло впитися губами в те місце, де намисто не ховало шиї. Гордій притяг Орисю до себе ближче за руки і одмовив:
– Не сердься, моє любе!
– А ти кажи!
– відмовила вона.- Тоді й не сердитимусь.
– Перше моє горе... те, що хотів би я, щоб хто любив, та нікому мене любити...
– Як нікому? Хіба в тебе нема батька-матері?
– Нема! Та й нащо батько-мати?
Нащо батько-мати, високі палати, Коли нема серця з серцем розмовлять?– А друге?
– спиталася Орися.
– Друге?.. Другого я не скажу.
– Чому?
– Тому... тому... тому, що ти розсердишся.
– Гордієчку, ій-бо, не розсердюся - тільки скажи!
– І не проженеш мене від себе?
– Ні!
– Ну, коли так...- у Гордія перехоплювало дух, од Орисі на його мов якесь полум'я виходило, він чув, що в його туманіє в голові.- Коли так... Друге моє горе... Стривай, я скажу тобі його на вушко, щоб і ліс цього не чув.
Він прихилив її голову собі до обличчя і тихо прошепотів на вухо:
– Друге моє горе те, що люблю я дівчину, та не моя вона буде!
– Хто ж та дівчина?
– спиталася Орися тихо-тихо.
– Ти!
Орисі відразу спинило дихання. Вона сиділа без слова, вся бліда. А Гордій, зовсім уже сп'янілий з того почування, що воно його обхопило, шепотів:
– Що ж?.. Мені більше сюди не приходити?
– Чому?
– прошепотіла Орися.
– Тому, що я тебе люблю, а ти любиш іншого.
Сльози закапали в Орисі з очей. Тихо стало, тільки чути було, як шелестіло вгорі листя та якась пташка цвірінькала. Відразу Орися вся стрепенулась і скрикнула:
– Так ні ж! Не люблю я його більш, не люблю! Нащо він кинув мене?
– Не любиш?
– Ні.
Ту ж мить Гордієві руки обхопили Орисю за стан, притягли її до його на груди. Гордій глянув у заплакані очі Орисині і закрив їх поцілунком. Тоді він припав своїми палкими губами до її тремтячих губ.
– Мила моя! Серце моє! Ясочко моя! Сонечко моє!