Шрифт:
– Гордію...- промовила вона, доторкуючись йому до руки, як куховарка вийшла з хати.- Гордію, любий...
– А! Ну його!..- скрикнув Гордій і, зірвавшися з місця вибіг з хати.
Того ж вечора Андрій Кодоленко вернувся додому.
XIV
В неділю після обід мало не вся радівська громада зібралась коло волості. Були якісь справи, що треба було громаді їх залагодити, але не вони зібрали стільки людей, а звістка про те, що пан Раденко подав кудись "бомагу", щоб таки одібрати у радівців луку ще й виправити за неї гроші. Треба було порадитися - що робити. Поки вийде з волості староста, люди стояли чи сиділи на рундукові, на колодках, що лежали коло волості або й просто на землі. Вони порозбивались на купки" і кожна купка розмовляла про своє. Але здебільшого говорено про погану новину та про економію.
– Ну, не обороняй!
– скрикнув у одній купці якийсь нестарий ще дядько на другого.- Може, він тебе й не бив, а Павленкового парубка хіба ні?
Розмова була про Гордія. Павленків парубок був той, що його справді вдарив Гордій.
– Та всі вони одного заводу.
– Ні, сказати, сам пан досі не бивсь...
– Так зате Олійниченко та об'їзні назнущались.
– А б'ються ж прокляті!
– Чуєте ж, мене, - казав якийсь уже старенький дідок,- як луснув нагаєм по спині, так сорочка й прикипіла. Прийшов додому,- не скину. Оддирай, жінко! Жінка оддира, а я сичу!
Дехто засміявсь, а один запитав:
– Та за що се так він пригостив тебе?
– Та-таки за лозу. Пішов я вирізати на болотищі лози на саж. Де ж його візьмеш лози? А вона ж у їх там гниє і гнитиме, поки й світа - хіба її економія коли рубала? Вже Галушківський був лютий, а й той нічого не казав за лозу.
– Чортові ненажери, усе пожерли б!
– Ге! Панські очі завидющі, а руки загребущі.
– Панської та попівської кишені нічим не сповниш.
– Ну, вас, діду Корнію, хоч за лозу,- озвавсь той дядько, що казав спершу, щоб не обороняли Гордія,- а в мене защо гроші ляснули?
– А защо, Грицьку?
– спитався дід Корній.
– Порядились ми в окономію камінь бити,- почав Грицько.
– Од сажня - два рублі. Ну, б'ємо та й б'ємо. Коли приходить Олійниченко.- А що ви, хлопці, каміння не приставляєте?
– Як - не приставляємо? Куди?
– Та в окономію.
– Тю на тебе! Хіба ми ставали з приставкою?
– Авжеж, з приставкою. Глядіть же!
– Сказав та й пішов. Ну, ми думаємо, це він пошуткував. Б'ємо ми знов. Прийшла субота, треба нам по гроші йти. Приходимо. Давайте гроші!
– Скільки сажень набили?
– П'ять.- А приставили?
– Нас наймано без приставки.- Ні, вас наймано з приставкою!..- Змагалися, змагалися, та нічого не пособилося: дали за п'ять сажень тільки сім з половиною рублів. А ми - хоч і заприсягтись зараз!
– без приставки ставали!
– Та хіба не знаємо? Це по піврубля од сажня положив собі в калитку, та й край. Хіба це першина!
– Авжеж і дурять!
– Ось слухайте: пішов я...
– Та ні!
– перепинив високий поважний чоловік під літами вже, сивий,- той, що на його Грицько казав, щоб не обороняв пана.- Воно це правда, що погано окономія робить. А сказати й так: є і в нас такі людці, що... Ну, чого його лізти в панський ліс?
– Коли свого нема, діду Степане?
– Чужого не руш, хоч і свого нема!
– одмовив дід Степан.- Або чого в шкоду лізти?
– Та хіба ж його хочеш? Як сама товарина вскоче.
– Коли вскоче, а коли й навмисне.
– Та воно, звісно... Та де ж його й пасти?
– Ех, люди добрі!
– похитав головою дід Степан.- Неправдою не здобрієш.
– Іменно дід Степан правду каже, що неправдою це здобрієш!
– озвався невисокий, але ситенький собі чоловічок у гарній чумарці. На животі в його теліпався ланцюжок од годинника. На голові був новенький картуз, а з-під його визирало хитре обличчя з швидкими очима. Він якось несподівано вирнув з-проміж громади і оце тепер забалакав.- Іменно - свята правда! Потому що хто ж їм винуватий, єжелі вони сами лєзуть безпрося?
– Ну, ти мовчи!
– забалакав до його суворо дід Степан.
– А почему б я должен був мовчать?
– задерикувато спитався той.
– Того, що якби менш було таких, як ти, то, може, не так треба було б нашому брату і в шкоду лізти.
– А я чим причиною?
– Тим, що людей дуриш! Мало ти вже наділів покупив у добрих людей?
Громада зацікавлена прислухалась до спірки. В купках покидали балакати і підійшли до діда Степана. Його всі знали, що він кожному в вічі правду каже,- тим і зацікавлювалися його спіркою з сільським глитаєм: самі вони цього добродія лаяли тільки поза очі. Почувши докір про землю, добродій "при часах" сердито пирхнув.
– Разві я винуват, що лежобоки продають!
– Та вже ж!..- Де ж таки видано, щоб Артемко Гугняй був винен!
– Я тобі не Артемчо і не Гугняй! Я тобі Артьом Яковлевич Семьоненков!
– скрикнув той, почервонівши з серця.
– Та вже ж: є такі дурні, що й так тебе звуть!
– спокійно відказав дід Степан.
– А я так тебе зватиму, як тебе звано тоді, як ти панським попихачем був. Бо ти не думай, що як завів бакалію та шинок та п'яних людей дуриш, то вже й покращав. Хіба не знають люди, що ти з Олійниченком накладаєш?