АЯКС: Нарешті я побачив, що називається, не в телесеріалі, що таке амнезія: вони нічого не пам’ятають, жоден з них нічого не пам’ятає, вони так і не зрозуміли, над чиїми трунами ридали їхні батьки! Я тепер думаю тільки про одне: як мені знайти маму? Як послати їй вістку? Я перечитую її останнього листа, говорю з цим листом, постійно думаю тільки одне: ма, прийди, ти ж маєш відчути, прийди і забери мене звідси — я знаю, вона може, жива чи мертва, вона може знайти мене! В останньому листі мама пише: «…Знаєш, Аяксе, коли я щосили, з усією своєю відданістю уявляю представників різних буддийських шкіл, коли я вивчаю полеміку між китайськими і тибетськими буддистами, я думаю про те, що Будда ж насправді не створював ніяких шкіл. Будда був лише проявом Учення, котре існувало на багатьох рівнях. Усі буддийські школи так чи так намагаються прив’язати кожне окреме вчення до якогось конкретного висловлювання історичного Будди Шак’ямуні. Ти знаєш, що Бон існував ще задовго до виникнення тибетської монархії? Славнозвісний бонський Учитель Нанґвей Доґчен, захисник і втілення того народу, який нині називають тибетцями, жив до першого тибетського царя Нятрі Ценпо. Тоді на заході сучасного Тибету було царство Шанґ-Шунґ. Там є гора Кайлаш і озеро Маносаровар, звідки витікають Ґанґ і Брахмапутра, і ось індійці шанують це місце як найбільшу святиню. Тут була столиця Шанґ-Шунґа. Бонські джерела говорять, що один з перших царів Шанґ-Шунґа, Грієр, жив мало не за чотириста років до історичного Будди Шак’ямуні. І тоді ж, ще до поширення буддизму, жив перший відомий учитель Бонпо, і Дзоґчен уже існував як Шанґ-Шунґ Ненґюд, тобто „усні Вчення Шанґ-Шунґа“. За правління тридцять третього тибетського царя, славнозвісного Сонґцена Гампо це вчення поширилося на весь Тибет. Це можна зрозуміти з описаного в рукописах Дуньхуана, чию автентичність визнають усі вчені, епізоду вбивства тибетцями шанґ-шунґського царя Ліґмігя й захоплення царства Шанґ-Шунґ. Але все одно, Дзоґчен — це не книга, і про нього не можна сказати, що він був колись створений, в якомусь місці. В одній з тантр Дзоґчена йдеться про те, що вчення Дзоґчен існує в тринадцяти сонячних системах.» Я взагалі не розумію, про що вона пише, але, очевидно, це щось дуже для неї важливе, може, саме через ці дослідження її і понесло до Тибету. В кутку, де всі бачили привидку, я зараз бачу веселку — вдень вона виглядає як звичайна веселка — невеличка напівдуга, наче у водоспаді, вночі вона міниться, як китайська ялинкова гірлянда, я так зрадів спочатку, подумав, що то мама, але, здається, це просто якась чергова оптична аномалія, тільки з нею все навпаки: я бачу, а всі решта — ні. Вони все ще ніби продовжують ту ідіотську Маланчину гру, тільки їм бракує вже власних гидких вчинків, бо скільки там того так званого життєвого досвіду, що вони такого могли встигнути накоїти за свої роки? Вони вже позгадували і понавигадували навіть не скоєні, а тільки замислені гидкі вчинки, а тоді заговорили про сусідів і знайомих, я відчуваю, скоро дійде справа до загальнолюдських гріхів — екології там, інформаційних воєн, геноцидів, пестицидів, ядерної зброї, радіації, корпорацій, серійних убивць, СНІДу, голоду, інтернаціонального газо-водно-нафтового шантажу, клонування, абортів і терактів, блін! Я пропоную їм пограти у просте вигадування — без звинувачень: скажімо, уявити собі історію, яку хотілося б прожити, а не історії, в які потрапляєш, або, наприклад, уявити собі, що у нас живе Кішка-Метелик, але тут Маланка одразу ж звинувачує мене у заклішованості коміксами, хоча по коміксах у нас спец Івасик, мені тільки одне зображення Sky-Doll подобається, там, де вона озирається через плече, виставивши дупцю, а Алка взагалі впадає в істерику і тікає до лазнички.

Тоді я просто сідаю на ліжку і дослухаюся до голодної, але чемної кицьки, яка шкробає зсередини мені в груди, ніби в зачинені двері. Може, то в мені живе Кішка-Метелик, прогризається назовні? Щойно я зважаю на це шкробання і приділяю йому увагу, як воно переростає в грюкання, а тоді протяг розчахує мене навстіж.

Ось батьки моєї однокласниці Юри, котра зникла безвісти, — вони сидять у своїй хаті, як мухи, — по різних кутах, ніби кожен стереже свою територію. Ось приходить до них наш дворовий священик, отець Віктор, якого міська влада виганяє з хати-каплички, і я бачу, що він зайшов до Юриних батьків тільки тому, що більше нема куди — всі сусіди або працюють, або п’ють, або трахаються, або хворіють, або вмирають — нікому бідолашний отець Віктор не потрібен. Якби я міг, я запросив би його жити до нашої хати, я подарував би йому цю хату, хай би він тут навіть капличку свою зробив, аби лиш не бачити, як сльозяться йому запалені очі, як тремтять його пальці на хресному знаменні, як він вибачається і посміхається, наче просить не чіпати його, коли надворі негода! Весь цей будинок, і сусідній будинок, і вся наша Привітна розкриваються своїми картонними картинками, як дитяча книжка-складанка прямо в мені, точніше — це я — дитяча книжка-складанка з глянсового картону, я хочу, щоби моя мама прочитала мене мені, хворому на тиф хлопчику з минулого століття.

МАЛАНКА: Івасик став бурмотіти вві сні, все повторює, мовляв, пішли кудись вип’ємо, тільки що навіть заметався і сів на ліжку, нестямний, мов у пропасниці, і як закричить: «Вихід! Ходімо до виходу!», чи до «Виходу», та, мабуть, все-таки він мав на увазі наш бар «Вихід», але куди з ним таким іти, Алка все не виходить — тільки вода шумить, заснула вона там, чи що, хоча ми і так усі ніби спимо, мені весь час здається, що все це просто поганий сон, і вже зараз має задзвонити будильник, і я нарешті прокинуся і піду на пари, тільки я не розумію, чому я не можу прокинутися без будильника, раніше я часто прокидалася хвилини за три до сигналу, наче хтось мене штовхнув легенько зсередини, може, моє власне серце… але я точно сплю, тому що не можу керувати своїми діями, я це щойно помітила: хотіла прикласти руку до серця, а не змогла — ніби забула, як це робити, як давати команди тілу, не знаю, до того ж, я ніби не хотіла тривожити Аякса, точніше, не хотіла з ним бачитися, а чомусь пішла до нього на кухню, і мені наснилося, що він глянув на мене так, ніби за мить постарів на сто років усередині себе і сказав: «Я тобі допоможу їх розбудити, ходімо»…

АЯКС: Маланка мала рацію, точніше, Івасик мав рацію, треба було просто вийти з цієї чортової хати, як я сам не додумався до цього! Я, правда, не думав, що все довкола буде аж настільки невпізнаваним, мало того, я запізно зрозумів, що ми не зможемо повернутися назад, що ми взагалі невідомо де, все довкруж велике, нове і викривлене, як у дитячому сні, — танцює і змінюється навіть від мимовільного погляду, будинки стають котами, а коти — хмарами, а хмари змінюються, змінюються — як у кіно. ми заходимо у хмари, наче ми — літаки, блукаємо в тумані, виходимо на цвинтар і рій велетенських пуків людського волосся насувається на нас, ці волосяні штуки ширяють і скачуть, нападають на нас звідусіль. але чомусь я почуваюся таким відстороненим, ніби шукаю щось дуже важливе, єдине по-справжньому важливе, і знаю, що найстрашніше — попереду, найстрашніше — ніколи це важливе не знайти, тому всі ці вистави зараз — ніби черговий сон уві сні, на чию безглуздість нема сил реагувати. мій максималізм — наче фамільна реліквія чи спадкова ознака породи — стоїть у мені, як лицарські обладунки, на почесному місці, а в цих обладунках — відчуття свободи — не як ідеї, а як відповідальності за вибір, відповідальності за усвідомлення неуникності вибору, я ніби з тих альпіністів, котрі до неосяжних обширів плато добираються найкрутішими скелями, а тоді висаджують це плато разом із собою.

ЕЛЕКТРА:… щось вибухає, і після спалаху западає темрява, наче хтось висадив світ і він скінчився. Але ні, не скінчився — темрява не остаточна, я розрізняю у цій темряві ще густіші за неї тіні — це плавають мертві тіла — колоди… наче потопельники у підземній печері, наповненій двома потоками — прісною і солоною водою. Я чую здушену лайку Ігорка, який рушив до електрощитка вмикати світло. І поновлюється наш бар, ніби нічого й не сталося. Тут ніколи нічого не стається. Святий Пес Пива декламує своє:

Женщена В Поліетиленовому Кульку задрімала, заледве не дзьобаючи писком вогник свічки, Нумо щось розказує тихенько своєму візаві, Водій Маршрутки грається у свою звичну гру — чекає, коли задримбає Святий Пес Пива, а той править своєї:

АЯКС:…коли ми заходимо, всі замовкають і витріщаються на нас так, ніби це ми якісь фріки, а не вони, ніби це у нас на голові поліетиленові кульки, або ніби це хтось із нас, наприклад, Алка, націлює на всіх по черзі масивного арбалета, напинаючи тятиву зі справжньою бойовою стрілою! Утім, невідомо, як ми виглядаємо, точніше, якими вони бачать нас. Он у Івасика вся пика заюшена, ніби його об асфальт семеро гопників товкло. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Бармен зирить на мене так, наче я деру його тьолку і ще між фрікціями прошу пивка на шару. І тут отой потворний бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе якесь вовкулаче завивання. Він б’ється наче під струмом, з гнилого чорного рота летить піна, блін, та я манав такі генделі, треба звідси валити. Але раптом якесь забрьохане гіпове чмо схоплюється на рівні й верещить:

— Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте — не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! — Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. — Ігорьооок! Наливай гостям!

І всі ці фріки починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам все, нас цікавлять всі-всі історії до найменших подробиць!»

Мені ще ніколи не було так страшно. «Мовчіть!» — кричу я. Намагаюся виштовхати хоча б дівок, бо вони стали і вилупилися, як зомбі на феєрверк, важкі, мов колоди. Моя печена горлянка. Мої розірвані м’язи. Мої потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Івас, блядь, давай ходу звідси! Мої зірвані нігті. Мої розтрощені пальці. Івас у ступорі мимрить мені: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Кінчений гіпан потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, брррр! якась чаморошна дівка з наркоманськими синцями довкола очей підсуває кухля, кисла шизоїдна баба в поліетиленовому кульку на голові прогризає Іваса поглядом до дірок, стара маніячка, бомж слинить його шкари і скиглить, знову пхаються всередину цього кишла Алка з Маланкою, Алка суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу, Мала вагається на порозі, і тут я раптом бачу, що Алка цілком спечена — обвуглена, очі витекли, одяг утопився у м’ясо разом зі шкірою, вона — просто кавалок обгорілого м’яса! Ні! Я не хочу тут залишатися! Маланчина рука вислизає з моїх пальців, але я перехоплюю зап’ясток і тягну її геть. Відчуваю, як повільно зачиняються за нами двері. Чую, ніби хтось вигукнув моє ім’я. Не обертатися! Бігти, скільки стане сили, не зупинятися і не обертатися! Мааааааааамо! Мамо, поможи мені!