Хідники, хідники, хідники, ми обганяємо машини «швидкої», пожежні машини, ментівські машини — усі вони виють нам услід, вистрілюючи синіми, червоними, білими спалахами, нас волочить ніби силою буревію повз знеструмлені кіоски, де крізь запітнявілі шибки жевріють свічки, наче в капличках, крізь знеструмлені підземні переходи, освітлені свічками, свічками оточені оберемки троянд і готових букетів у поліетиленових спідницях, ятки із сигаретами, розчинною кавою з термоса, арахісом і соняшниковим насінням, обличчя продавців, підсвітлені знизу зеленкувато-вохряним — химерні, глибоко прорізані густими тінями, кривляються і витягуються в смугу. знову туман, ми знов увігналися у хмару, як літак. Мамо, поможи мені! Літак… як літак… яклітаклітаклітаклітак… І тут, наче у лівому нижньому куті документа Word вигулькує віконечко підказки, в мені зринає ніби картинка зі сну: запорошене снігом летовище, посеред якого стоїть червоний літак, якийсь допотопний ТУ-134, з його похиленого трапа махає мені рукою стюардеса. Руде волосся тріпає колючий морозяний вітер. Мам!

Все. Все добре! Я притискаю до себе Маланку, хоча вона взагалі ні на що не реагує з-від самого виходу з хати, і мені здається, що я обіймаю власну тінь, наповнену водою, я обіймаю її, наче вона моя сестра чи моя дитина.

— Мала, нам треба в аеропорт!

ЕЛЕКТРА: Це Аякс! Мене засліплює білим, червоним, синім, виття сирен висаджує мене, розриває на кольорові нитки болю, і мені хочеться сховатися в барі, але я не бачу дверей, я взагалі нічого не бачу — тільки рвуся, мов гнана пожежею тварина услід за Аяксом, але я не знаю, чи це правильний напрямок, бо немає взагалі ніяких напрямків, тільки щось округле і тепле вкладається мені в долоню, коли я хапаюся за свій шалик, є в мене така нервова звичка рефлекторно хапатися за шалик, якщо мені страшно, мнути його в пальцях, якщо я ніяковію і не знаю, що сказати, крутити його, коли треба щось негайно вирішити, зробити якийсь вибір, це ніби як гризти нігті, чи креслити лінії і геометричні фігури під час розмови по телефону, чи шарпати кульчик у вусі… ті спалахи наче вселилися в мене і перетворили на кульову блискавицю — я пливу повільно, мов грозова хмара, а світи проносяться з такою швидкістю, ніби я їду в метро, наче я пролітаю крізь себе, мов куля з пістолета, я — я, я — куля, я — навіть пістолет… ескалатори, сходи, коридори, перегороджені турнікетами, обабіч спливає все, чим я могла би стати: зайти всередину схожого на костел дерева, що тужливо рипить посеред могил, і вивчити його пісню, рипіти разом з ним про невпинну смерть, про те, що Річище — це крило велетенської нічниці, воно зі сріблисто-бузкового шовку присмеркового літа, у крупновельветовий рубчик дрібних хвиль, його страшно торкнутися, таке воно крихке, хоча моторки і байдарки вільно прасують цей шовк, мов паразити на пелюстках найніжнішої шкіри повік, геніталій, гортані, про те, що крило — це слизова оболонка, очна рогівка, про те, що під шовком, на дні Річища, раки поїдають трупи збитих моторками плавців і гребців-байдарників, про природу речей, про майстерність шершнів у розчленовуванні сарани, про те, як роздерта на клапті ватра падає обличчям у пісок, про дівчинку, котра живе безшелесно і ніколи ввечері не вмикає в будинку світло, а просто виходить на двір, крізь ожини зблискують електрично-синім її очі, коли вона спостерігає за Повнею, про те, що світло Повні схоже на блакитне від нічного телевізора світіння чужих вікон взимку, і це світло викреслює по чорних заплутаних хащах срібні флокси, ожини, яблуні і порічки, оприявнює їхні голографічно чіткі тіні на блакитних екранах вивішених сушитися простирадел, про те, що завтра сусідські пацани ганятимуть м’яча і зламають довгу шляхетну рогачку, котрою споконвіку підпирали посередині простягнуту через усе обійстя білизняну мотузку, щоби не провисала під вагою прання, про те, як танцюють на місячній доріжці жучки-водомірки, наче із самої Повні сіється дрібний дощ, ці водомірки, танцівні жучки, вони, мабуть, взагалі ніколи не сплять, бо і вдень, і на світанні, і надвечір — вони завжди тут, на своєму місці, про те, що в Карпатах народилася дівчинка, котра під час повені випливла на дошці для шаткування овочів, подолала сельові потоки й гірські річки і випливла прямо в океан, а в океані —…турнікети, турнікети, океан мого дерева на шкільному подвір’ї, дівчатка з першого класу стрибають у резинки по сонячних плямах, у калюжці морозива на асфальті порпаються оси, турнікети, турнікети…

Кришталевий північно-західний вітер січе сизе шкло будівлі аеропорту. Аеропорт кулиться, наче ушкоджена прозора клітина. Всередині клітини жодного руху не спостерігається — навіть телемонітори мертвотно сіріють здутими вакуолями. Амебоподібні аркуші газет на підлозі сповіщають про наближення арктичного циклону. Ззовні, ковзаючи осклілими мембранами, вітер батожить кволі абрикосові дерева, збиваючи з них піну, ледь рожеву, наче закривавлена слина. Вітер ганяє одноманітним, як цинкова труна, летовищем газети, поліетиленові й паперові пакети, недокурки й колібрі барвистих фантиків. Від сонця можна оглухнути. Тиша всередині мертвої клітини лежить абрикосовим цвітом, рожева піна тане попід пластмасовими кріслами, поміж напханих парфумами стелажів Duty free.

Дівчина і юнак наближаються до шкляних дверей. Обоє мають вигляд людей, що врятувалися від пожежі чи стихійного лиха — замурзані, закривавлені, в подертому брудному одязі, зі злиплим волоссям. За ними женеться дивно вбрана юнка з арбалетом, але парочка її не помічає. Вітер так мотлошить одяг і волосся, що здається, ніби фігурки летять.

Жертви катастрофи чомусь вагаються перед дверима — чи бояться, чи не знають, як зайти, чи просто не можуть визначитися з подальшими діями. Можливо, вони досі перебувають у шоковому стані й навіть не знають, як і чому вони тут опинилися. Може, вони згадали, що загубили документи. Може, їх насторожує цілковита відсутність людей. Їх наздоганяє дівча з арбалетом, обтрушується, наче ворона після купання в калюжі. Сталки темного матового волосся хлещуть бліде обличчя, плющем налипають на задиханий рот, худющі руки тремтять під вагою арбалета. Дівчина стоїть за спинами тих, кого вона так запопадливо наздоганяла, і нарешті наважується покликати:

— Аяксе!

Юнак у колись червоній майці з ледь помітним крізь бруд портретом Кенні і написом «I’ll neva die!» обертається, відкидаючи з чола переплутане в’юнке волосся. Він чимось схожий на молодого, виснаженого героїновим марафоном Джима Моррісона. Він зовсім не дивується появі екстраваґантного створіння саме тут, саме зараз, котре, до всього, знає його на ім’я.

— Юра? Значить, ти все-таки померла…

— Хто це? — тихо, безвиразно запитує Аяксова супутниця. Вона тремтить і вираз обличчя має такий, ніби щосили стримує блювоту.

— Це, Маланко, моя колишня однокласниця і сусідка Юра. Вона пропала безвісти. Але, бачиш, виявляється, у цьому світі ніколи нічого безвісти не пропадає — хіба що мертве тіло. Юр, це — Маланка, Івасикова дівчина. Вона з’явилася вже після того, як ти зникла. Познайомилася з Івасиком на пляжі, прикинь?

— Чому ви прийшли на летовище?

— Тому що мені вказала цей шлях моя мама. Ти, мабуть, її пам’ятаєш.

— Так, я пам’ятаю. У тебе класна мама.

— А ти тут чому?

— Я побігла за тобою. Впізнала тебе, коли ви до «Виходу» зайшли.

— Мені Івасик говорив, ніби ти була у мене закохана. Вибач, що не помічав.

— Та нічого. Головне, що ти прийшов, — усміхається Юра. — А чого ви не заходите? Тут такий вітер…

— Поняття не маю. Завтикали. Може, тебе чекали?

Юра і Аякс дивляться одне на одного зі спокійною приязню, навіть крижаний вітер, здається, не шмагає їхніх облич, а просто малює довкруж кольорові абстрактні візії, як Віндоуз медіа плеєр, якщо ним запустити музичний файл. Маланка обіймає себе за плечі і присідає навпочіпки. «Мені зле, — шепоче вона, — давайте зайдемо всередину. Я хочу чогось гарячого. Мені дуже холодно». І видає зубами цілий каскад барабанних трелей. У шклі за Аяксовою спиною маячать відображення і тіні, відмінні від картинки, яка мала би відбиватися, хоча крізь двері проглядається порожня зала. Юра зводить арбалет і стріляє — двері зрушують долі хвилею шкляних кубиків, як вода з велетенського тріслого акваріума. Розмиті сфери брудних матових кольорів, ніби згустки туману з яскравими проблисками, вириваються назовні, і вітер змішує акварелі, задимлюючи нестерпне сяєво.

— Ти що робиш?! — скрикує Аякс. Маланка дивиться знизу вгору, мов смертельно хворе кошеня.

— Монстри, — посміхається Юра.

— Огооо… Мама розказувала, що настає такий момент посмертного божевілля, коли ввижаються монстри, демони і божества, слухай, але ти це дуже невчасно, нам треба добратись до літака, а там уже дурій собі скільки завгодно.

— Та ні, Аяксе, я їх весь час бачу, вже давно, то моя з ними справа, все нормально…

Маланка раптом підводиться і плентається до залу. «Ходімо, — мимрить вона, — Юра відкрила прохід…» Юра з Аяксом ступають за нею. Маланка шукає кавовий автомат, навіть не озираючись, наче траєкторія її руху сама точно знає, куди вести. Аякс і Юра сідають у пластмасові крісла прямо перед моніторами. Монітори одноманітно сірі, наче показують дощове захмарене небо. І раптом вони всі вмикаються кількома різними беззвучними зображеннями. На деяких вмикаються музичні канали, на інших — спортивні, на кількох виникає заставка документальної програми «У калейдоскопі бардо» і змінюється трансляцією кольорових витівок вітру на вулиці. На моніторі, котрий висить навпроти Аякса і Юри, вмикається мусульманський телеканал «Культура», передача «Світ очима жінки» — в екрані зринає паранджа і запинає екран затеемом, в якому з’являється прямокутне віконечко, схоже на замкову бійницю. У віконечку пропливають білосніжні купчасті хмари, потім ніби з висоти пташиного польоту з’являється якесь місто, його обриси чіткішають як з наведенням різкості в оптичному прицілі. Юра стежить за хиткою Маланчиною фігуркою в глибині залу, крутить в руках шалик, погойдує колінами арбалет.