— Аяксе! Ну допоможи мені! Це ж тато! Ми візьмемо його із собою!

Удвох з Аяксом вони піднімають чоловіка, закидають його руки собі на плечі й тягнуть до турнікетів. Їхні ноги роз’їжджаються на ковзкій підлозі. Маланка плентається слідом. Через турнікети доводиться перелазити, а тіло Олександра Станіславовича протягувати попід ними підлогою, бо ніхто не має сил з’ясовувати, як, чим, ким ці кляті механізми приводяться в дію.

Тіло підтягують і лишають перед чорною ґумовою завісою, самі падають поруч.

— Я більше не можу рухатись, — крізь воду вичавлює із себе сичання Маланка.

— Я теж, — синіми губами шепоче Аякс.

— Нам треба просто відхилити завісу, — стогне Юра. — Будь ласка, ви просто відхиліть завісу, а я протягну тата.

На летовищі — сонце, від якого можна оглухнути, і вітер, від якого можна осліпнути. Крізь каламутні розкуйовджені барви, крізь пасма туману і диму, крізь клапті купчастих хмар зблискує червона цятка літака. Простір вібрує, розхитуючи до основ три напівпрозорі фігурки, що з останніх сил тягнуть летовищем тіло. Ось уже вимальовується трап червоного літака, ось навіть видно стюардесу, її руде волосся майорить на вітрі, як вогонь на пляжі.

Біля трапа всі валяться долі чотирма лантухами. Тіло Олександра Станіславовича стає настільки важким, що його вже неможливо навіть зрушити з місця, не те що по східцях затягти в літак. Аяксова мама у формі стюардеси присідає навпочіпки і простягає до лантухів руки, як до малих дітей, котрі вчаться ходити.

Олександр Станіславович раптом зводиться на ліктях і сідає. Притягує до себе Юру за мокрий одяг, вмощує її голову на своїх колінах, гладить її матове волосся, його сльозинки заплутуються у злиплих сталках шкляними кубиками.

«Я не можу залишити маму, ти розумієш, доню? Не можу. Я з нею одружився, ми з нею народили тебе — і це найважливіше, що могло зі мною статися за все життя, хоча я й не одразу це усвідомив — поступово… Вона подарувала мені тебе. І те, що вона без мене пропаде, я теж усвідомив лише ось щойно. Ти йди. Йди і ні про що не переживай — ми з тобою неодмінно знайдемося, так не може бути, щоби моє серце не привело мене до тебе», — бурмоче Олександр Станіславович, а його засклілий погляд губить кольори пам’яті, наче дерева — пелюстки і листя.

Жодне вимовлене Олександром Станіславовичем слово не збігається зі змістом, який він силується передати. Він плаче від безсилля, бо сказане виявляється навіть близько не схожим на відчуте. Слова розгризають йому горлянку, гробаками вивалюються на груди, шкіра вкривається тріщинами, наче земна кора у вулканічних переймах. Олександр Станіславович задихається від безнадії марних зусиль, його очі стікають лавою, як стільники медом, електричні полиски пробігають зморшками одягу і зникають у ґрунті. В бетоні. І залишаються тільки сльози, які можна читати, мов текст для сліпих.

Юра нарешті відповзає від батька, зашпортуючись, зводиться на рівні, лишає батькове тіло, плентається до трапа. Аякс і Маланка заповзають по східцях, чіпляючись за поруччя. Вогненнокоса жінка, стюардеса, Аяксова мама, легенько підштовхує кожного до салону. Ніхто не обертається. Ще вистачає сил дістатися крісел і сісти. Не гуртом, порізно, кожен вибирає собі крісло біля ілюмінатора. Окрім них у салоні більше нема нікого. Юра притуляється чолом до шкла і дивиться на батька. Той встає і, зашпортуючись, поволі бреде геть з летовища, не озираючись, притискаючи до грудей червоне муліне довкруж чорної рани — страшної безмірної діри в Юриній світобудові.

Нарешті спокій, жодних сліпучих спалахів, ніякого оглушливого гуркоту — ватяна тиша, безгучні вібрації літака, хмари довкруж — труться об ілюмінатори своїми пухнастими боками. Ніхто не розмовляє. Про що їм розмовляти? Маланка і Юра засинають. Аякс відлипає від споглядання хмар і раптом бачить поряд із собою Sky-Doll. Мальована сексі хтиво посміхається Аяксові й підморгує. Аякс безпомилково відчуває наближення стриптизу. Він стільки разів малював її роздягненою, цю коміксову істотку, що забув, як збуджувала його та мить, коли він лише починав уявляти собі форму і колір її пипок, обтиснутих намальованою тканиною. Аякс зиркає вперед і помічає руду копицю над спинкою крісла в кінці салону. Встає, вже знаючи, вібруючи від радісного хвилювання і розчулення, вибирається повз Sky-Doll, навіть не торкнувшись її, навіть не перевіривши, яка вона на дотик, йде проходом — і дійсно бачить маму. Падає поряд і кладе їй голову на плече. «Пристебнися», — шепоче мама і сміється, куйовдячи йому волосся.

— Це що — чорний гумор? — мимрить Аякс у мамине плече, втискаючись лицем у шорстку синю тканину.

— Та ні, сину, уважність до власної безпеки — це прояв зрілості. Навіть мудрості.

— Ма, куди ми летимо? До Катманду?

— Ні, я намагаюся доправити вас до Чистої Країни.

— А що там зі мною буде?

— Ну, не знаю — це від тебе залежить. Наприклад, тебе ковтатимуть будди і так вчитимуть тебе. Це весело.

Аякс намагається уявити собі, як його ковтатимуть будди, і засинає. Просто поринає у невагомість, у ніщо, поступово втрачаючи відчуття маминого тепла. Але відчуття позбавленого барв і звуків спокою залишається.