— Вони! — сказав Астряб, коли в круглому сяєві зловив рудого.

Означили теренок для двобою і провели глибоку лінію посередині. Антон Никандрович і Серпокрил взяли тоненькі шпадки і стали один напроти одного. їхні секунданти застигли коло їхніх лівих рук, на сторонах теренка, і навели на шпадки світло.

Астряб, крім того, тримав папірці — конспекти з правилами; подав ними, як хусточкою, знак до двобою.

Дзенькнули схрещені шпади в червонастому світлі: бійці простягнули руки, щоб вийняти душу з грудей ворога.

Стрепетнулась тривога в серці Ольги, яка стояла поблизу з наготовленими медикаментами, ватою, корпією для перев’язки.

Ледве встигли дзенькнути шпади в дуелі, ледве зібрався з духом Астряб, щоб спинити вбивство, показавши на порушення правил, — як десь поблизу, на чорному березі, розітнувся такий жахливий, такий пронизливий жіночий крик, — такий несамовитий зойк із чийогось горла: серця присутніх ойкнули, захололи на мить, ніби впали в безодню.

— Рятуйте!!! — закричала на ввесь світ нічний чиясь душа, що гинула, бачачи смерть перед очима; закричала, чуючи, як смерть навіки нищить її.

— Відкладаємо дуель, — здушено вимовив Антон Никандрович і мимоволі перехрестився, але так, щоб ніхто з присутніх не побачив. Зразу ж після цього побіг; група кинулась слідом — у напрямку до місця, звідки долетів крик.

Бігли, присвічуючи дорогу ліхтариками.

— Хто тут розбійничає! — звіром заревів Антон Никандрович, коли йому здалося, що саме на цім місці розлігся жіночий крик. Він так напружив руку з шпалою, що міг прошити вмить, кого спіткав би, як винного.

Якби хто–небудь повів прожектором через надбережжя, тоді в димчасто–сліпучій смузі означились би також два суб’єкти в кепках, з руками, позакладуваними в кишені. Суб’єкти стояли осторонь; вони самі хотіли бігти на крик, та, порадившись пошепки, відійшли до міста.

Учасники пригоди з дуелем обшукували берег, нишпорили між кущами, заглядаючи туди й сюди, водили поглядами навколо: нікого нема.

Байдужа ніч дрімала над піскуватими горбами, над глинистими вибоїнами, над хлюпотливою чорною водою.

Нікогісінького живого поблизу!

— Хтось дурня строїть, — кинув Серпокрил. — Хотів пожартувати з нами і все.

— Не думаю. Так кричать лише тоді, коли вмирають: я чув не раз, — заперечив Астряб.

— Візьміть мою швайку, Іоно Івановичу!

— Давай, давай, любий чоловічку! — замурмотів Лото–сов, беручи в Серпокрила шпаду і зразу ж віддаючи Астрябові.

Антон Никандрович мовчав. Був розгублений і страшенно неспокійний. Астряб і в нього забрав шпаду. Загорнув зброю в матерію, що подала Ольга.

— Недобрий час, ох, недобрий час! — побивався Лотосов, смикав собі бороду. — Боюся води, страшна вода…

Уб’ють — і кінець; у воді поховають. Хто розшукає? Вода все відносить, гріх до моря відносить. Боюся!..

Постояли хвилин з п’ять; знову розглянулися на сторони, тоді пішли до міста.

Коло затону Лотосов став бурмотіти.

— А біда — це ворон… береглися б його; одні хай так ідуть, а другі хай так ідуть. Бо гляди, натрапимо на біду. Вона близько ходить!.. От–от підскочить. Крилами вдарить в обличчя. Одні хай так, а другі — так…

Показує нарізно руками Лотосов.

Олександер, взявши Ольгу під руку, запропонував зробити справді так: розійтися двома групами на сторони.

— Ми втрьох: Антон Никандрович, Ольга і я, повернемо направо, до водогону, а ви вдвох — наліво, до пристані.

Так вони і зробили; на своє щастя, — зробили так.

КОРАБЛИК ПРОТИ ВОЛІ ТІМУРЛЕНКОВА

Кинувши шпадки через замкнену хвіртку, Олександер узявся за чотиригранні прути.

— Одна хвилина! — сказав Антонові Никандровичу і Ользі. Переметнувся в темний двір.

Дві велетенські псюки здалеку відчули, що хтось непрошений у дворі; лементнули і поплигали до хвіртки.

— Фсі! фсі! — подав знак Олександер, і тоді, в припливі емоцій, холодноносі та м’ягковухі почали чіплятися лапами за рукава і, користуючися з невидимости, лизати обличчя знайомому гостеві. Олександер по–приятельському взяв їх за шиї і понахиляв до землі, а вони аж загупали хвостами в такт по споришу; вирвалися — помчали наперед, хто ота й як вистрибуючи в темряві.

— Хто там? — спитався крізь вікно Адам Скаржинський, коли почув ритмічний стукіт у віконницю.

— Я, Олександер.

Спершу привітали двері своїм дерев’яним шепотінням, а потім і сам господар, який відразу ж поцікавився:

— Спинили?

— Справа благополучно провалилася через нещастя…

— Сядьмо! І я слухатиму.

Олександер поставив замотані шпадки в куточку і лаконічно оповів про дуель та крик.

Скаржинський світнув очима з прямокутних щілинок; стягнув губи, мов бронзовий кисет на шнурок, і мовчить. Підводиться з табурета, походжає, зчепивши руки за спиною.