А новий відвідувач проколює поглядом людей; зауважує Антона Никандровича, а таки удає, що йому байдужа ця людина. Ніби випадково він потрапляє до потрібного йому столика.

— Можна? — питає.

— О, будь ласка!

Новий відвідувач замовляє пива. Він огрядний і круглий; підборіддя зливається з шиєю.

— Бурда! — відпльовується він. — Колись було пиво, я розумію. Після революції нічого путнього; скрізь дрянь і барахло. Правду я кажу?

— Що ви?! Навпаки: тільки тепер досягнули трудящі нашої країни справжнього добробуту; а до революції, при проклятому капіталізмі, скрізь була дрянь, як ви сказали, і барахло. Правду я кажу?

— Кому як… А пиво — бурда!

Новий відвідувач крутить головою і відходить до дверей. Через декілька хвилин джентльмен уроджується знову коло Антона Никандровича:

— Ви помітили? То — підозріла людина. О, я знаю таких! Треба від них тікати. Я хотів би продовжити читання своїх записок; розділ: «Клясифікація Іродів», чи досить?

— Чому ж, це цікаво; на жаль, я зморений.

— Не буду, не буду! — віє руками джентльмен. Антонові Никандровичу лекція про Іродів так сподобалась, що хочеться записати її в бльокнот.

А джентльмен висловлює побажання:

— Ах, як я хотів би послухати що–небудь з ваших міркувань про… скажім, природу і людей. Вас, мабуть, також відвідує натхнення?

— Буває. Але дуже рідко.

— Жаль.

Джентльмен покірно прищулюється до стола, малюючи на своїй фізіономії таку непобориму спрагу думок, що несамохіть рука Антона Никандровича рухається в напрямку до бльокнота… в ту ж секунду спиняється.

— Скажу відверто, було враження, що ви з особливою метою прочитали «Вступ до іродознавства», а тепер бачу: я помилився.

— Ви підозрівали… прочитав, щоб спровокувати? Законна думка! Обережність — прикмета надійної людини. А тепер я зникаю назавжди… Зоставляю, як подарунок, мою працю.

Джентльмен знов вириває з грудей папірці і з смутком зоставляє на столі. Встає, схрещує на грудях руки, такі легкі, мовби вони бляшані, порожні всередині. Тихо говорить:

— Відходжу від недовірливого, що аж надто обережний серед страху. Я відважився грати спектакль сатани. Автор практичного архітвору хитрости. Живіть щасливо!

— Куди ви?! Зостаньтеся, прошу вас! Вип’ємо разом. Прошу забути мої недоречні слова…

Старий підводиться і робить знаки: хай джентльмен сідає. Окутаний хмарою світової скорботи, джентльмен сідає. Сідає і на мить закриває собі обличчя порожніми долонями.

— О, я нещасна людина! Одинока і зневажена… Якби знали мою біографію: я мав наречену, і вона вмерла; з того часу я втратив сенс життя, ніби дерево, що зірвалося з кореня і мандрує по світах. Тільки у великих філософських думках знаходжу розраду.

Невимовний жаль до джентльменового нещастя проймає Антона Никандровича. Схожість власної долі і долі цього безталанного викликає спочуття, для якого нема міри.

— Я хочу розважити вас! — виголошує старий і добуває свій бльокнот. — До вашого приходу робив нотатки. Ось вони: «голка до примуса», — ні, це не те. Читаю: «Конфлікт між правдою і неправдою, гм… тут неясно написано, — становить, зміст життя». Трохи неточно. Поки що борються неправди. А вступає в силу таки основний конфлікт. Далі: «Любов і ненависть схрещують шпади на вселенській арені».

Антон Никандрович підводить зір на свого слухача; в того очі подібні до двох склянок червоногорючого спирту, що їх видно крізь бляшані пальці, прикладені до обличчя.

Старий спроваджує бльокнот у кишеню, недбало кидаючи:

— Це не цікаво.

Джентльмен кинув у небо гострі руки і звомпив, як пророк на руїнах:

— Чи я потоптав брудними черевиками груди батьків моїх, чи хліб, вийнятий з їхнього рота, я облив кров’ю дітей моїх, що ви відняли мені насолоду — дослухати поезії?!

Жаль його старому. Починає розважати: говорити, ніби з яму сунутися:

— Заспокойтеся!.. Яка там поезія. От я вам щось розповім. Спершу хочу спитати.

— Вішаю вуха на шибеницю уваги, — проголосив джентльмен. — Але після того, як вип’ємо.

— Не знаю, чи ви чоловік віруючий… — починає Антон Никандрович.

— Міг би удати, що віруючий. Атеїст! Правда, зо мною був випадок: іду доріжкою в саду, втопаю в питанні про вищу силу, приходжу до висновку, що надматеріяльного в світі немає, так і вголос кажу: «Немає!..» Спотикаюся об кілочок, присідаю від болю, знімаю черевик, — і що б ви думали? — вагон крови; однак, міркую раціонально: тут випадок, виражаючись поетично, грає на струні… випадок! більш нічого; а мій дід вірив. Цікавий чоловік був: вуса — такі? що дві робітниці оставали з терницями біля щік і тіпали їх, як коноплі, а потім дві другі робітниці розчісували граблями. Був характером твердий, як гора. Вип’ємо?