Вона припала Олександрові до плеча. Постояли залюблені під каштанами; пішли далі, до високої сильвети будинку, затиснутого цегляними сусідами; тільки в небагатьох вікнах електрика світилася то ясно–зеленим, то темно–червоним крізь паперові абажури.

Тихо пішли Олександер і Ольга дерев’яними сходами — нагору, аж під самий дах.

РЕШТА НОЧІ

І

Бувають кімнатки — такі дрібні, такі «піддашні», мовби спеціяльно побудовані для студентів, що поглибилися у філософію та поезію. Немає терміна в словниках, щоб означити золоту тишину, змістовну одинокість, дієвість творчого початку в невідомій нам тканині всесвітнього простору, того початку, який зринає в уяві фантасмагорією образів, а в нашому серці — течією почувань від одного тільки випадкового музичного враження чи фарби, чи поруху. О, скарб самотности, що становить невід’ємну принаду кімнати, дрібнішої, ніж чашечка бджолина!

Згадаєш про неї і зітхнеш. Минулося! Безповоротно минулося.

Відчиніть вікно в такій кімнаті — повіває ніч; велика темнота, повна широкого кипучого свіжого шуму. Здається, в верховіттях дерев біжить струмками музика; вона захоплює своєю високою течією зелене листя, невидиме в темряві. А від того до її найчистішого тону приєднується ввесь отой кипучий шум та свіжість земна, — і коли прислухатися до загального звучання, то на душі стає так мирно, так спокійно, так ясно, хоч вікно чорніє чорно: ніби велетенський ворон затуляє пір’їнами крила.

В кімнаті тихий зелений присмерк від паперового абажура настільної лямпи.

Ольга сидить на ліжку, напроти вікна, обпершись плечима об килимок на стіні, а коліна підігнувши до підборіддя. Черевики стоять коло ліжка сумирною двієчкою, готові до послуг своїй господині. Але сьогодні не судилось їм торкати ні цегли на тротуарі, ні трави на землі, — відпочиватимуть вони в сусідстві з другою двійкою.

Невтомні комахи нічні обертаються навколо лямпи; а поруч зелені стебла розкинулись, обважнені пухнастими барвистими зірками. Сидить Олександер коло Ольги, перебирає її пальчики м’які. Вона дивиться з задумою і усміхом на нього.

— Давно сховалося сонечко за тополями, — шепче вона, — і ось ти мій, мій, мій, ти зо мною… Чогось мені тривожно було ввесь день, — боялася; якби можна втекти, побігла б за край світу від свого серця, а втекти не можна. Тепер я почуваю: зовсім вільна я! Така байдужа я до всього, що навколо… Одно знаю: ти зо мною… Скажи, чи будеш коли–небудь нудьгувати зо мною? Ні, не кажи нічого! Дивись мені в очі!

Взяла його обличчя в свої долоні.

— Ольго, тільки ти призначена мені!

Він торкається до її рук, запашних над ліктями дівочою чистотою. Потім, поклавши їх собі на плечі, цілує Ольгу. Волосся її розсипається в нього на обличчі. Він чує, як пашіє кров на її щоках.

— Іноді думаю, чи я подобаюся тобі… як жінка.

— Єдина і найкраща з усіх!

— Я спитала, бо трішки ревнива, ти знаєш це? Я крапельку ревнива, мій любий! Я не хочу, щоб у тебе в серці була інша, крім мене. Знай, мій коханий, знай! Бо я люблю тебе більше, ніж можна любити.

— Не бійся за мене!

Притьма вона відхилилася, взяла з–поміж стеблинок, що на столі, одну, обсипану біло–рожево, і, обриваючи її та розсипаючи цвіт коло себе, сказала:

— Любить, не любить, — любить!..

За вікном кипіли каштани могутнім шумом, — кипіли і вибухали листвяними поривами. Якась нічна птиця перестала боятися вікна. Пролетіла коло самісіньких шибок і втекла в далеку ніч.

II

В одному з ресторанів, що відкриті до першої години ночі, тарабанить музика.

Антон Никандрович відчуває спрагу. «Нап’юся і — додому», — думає собі; заходить всередину, мружачись від електрики.

В кутку, на підвищенні, густокучерні чорняві скрипалі намагаються пасмами білого кінського волосся перервати жили, нап’яті на червоних коробках, а від того радіють пізні відвідувачі, перехиляючи склянки над обличчями та випускаючи дим з носа. Антон Никандрович вибирає самотній столик, чіпляє капелюх на одному стільці, а сам сідає на другому.

— Пляшечку пива і стопочку! — просить офіціянта.

Втомлений офіціянт з пуфкотом відкорковує пиво; ставить на скатертину і при цьому елегантно повіває над нею рушничком, що перевішений через руку.

Заплативши зразу ж за пиво і горілку, Антон Никандрович витягає пожмаканий бльокнот. Якась думка, мов розпечена, мечеться в свідомості ввесь вечір, і старий боїться її забути. В найсвітлішому місці уваги спиняє думку, і та стає цілковито ясною.

«На підставі двадцятичотирирічного спостереження констатуємо: ошуканство — це державна форма. Для вдержання влади група аморальних осіб вживає всіх ідей і принципів — сьогодні одних, завтра других. Крутійство називає науковим терміном: діялектика. В основу всього покладає насильство над істотою людини, за якою не визнає ніяких прав на існування, і хоче погвалтувати решту людського роду. Здається, сьогодні конфлікт між правдою і неправдою, як силами моральної сфери, становить зміст життя. Разом з тим любов і ненависть схрещують шпали на вселенській арені. Щоб уникнути загибелі, мусімо, пробудити патос, дух захоплення, віру в сили неба, правдивість, твердість характеру, хоробрість, діяльність, самопожертву. Без цього — смерть. Надходить час вибору і рішення».