Молодість наша! З якою блаженною байдужністю, думаючи, що попереду несходимість життьової дороги, ми марнували час. Далеко була від нас думка про минучість усього матеріального. Боліло серце, бувало, дуже боліло, але тільки від того, що творилося в божевільному людському ладу, або — що розбивало любов. Не повториться теперішній цвіт нагідок!., обсиплеться, і всьому кінець. З’явиться знову цвіт, коли сонце відбуде кругобіг у морозній далечині, — але то вже буде, хоч кращий, однак — інший цвіт, не той, що зворушує сьогодні. Щасливий, хто давав своєму серцю вдарити з буйною силою в ребра, стрічав смерть віч–на–віч, діяв пристрасно, мов вибухав наснагою волі — в непорушне оточення.

Хто витерпів любов з хвилини, коли проростала, як зерно в ґрунті, і аж до розкішного квітня, — зрозуміє, з яким нетутешнім чуттям були Олександер і Ольга, самі, далекі від турботливого гурту.

— Про що ти думаєш? — як завжди, цікавилась Ольга.

— Мої думки мають філософський характер.

— Боюся, що зелена філософія.

— Певно!.. Я думаю он про те зелене дерево, — показав на березу Олександер, — воно має свою душу.

— А мову має?

— Якби захотів хто–небудь, міг би скласти зелену граматику, вивчивши шум.

Олександер поклав руку їй на плече, і тоді злегенька зарожевіло–засвітилося крізь прозору білість їй на скронях.

— Ми ніяк не розберемося в душі берези, — сказала Ольга.

— Я був колись недужий, втрачав свідомість. Після смерти це напевне буде. А натомість навіки стане щось, приховане в нашій істоті, — воно споріднює нас із деревами і тваринами.

— Останнє в мене викликає деякі сумніви.

— Невже? Тварини, наприклад вовки, ніколи не творили організованого душогубства в таких масштабах, як люди. Порівнюючи з людьми на партійних зборах, тварини — це аристократи.

— Добре, але ми відхиляємось від думки.

— От, є спільне в живих істот — воно вертається в своє джерело, де раніше зникло, щоб з’явитися тут. Тепер тут вмирає, щоб там воскреснути, набувши свого образу в стражданнях, а можливо, й радостях.

— Від кого в тебе голубі очі?

— Від тата. В матері були карі–карі.

— Мила спадковість… Якщо в мене буде коли–небудь син, я хочу, щоб він мав такі очі; слухаю далі.

— …Дерево, як і людина, ввесь час простягає гілки… до світла… Ольго, і ми чуттям пориваємося в височину. А душа в берези тиха, жіноча…

Поцілував Ольгу; вона довго потім берегла в пам’яті той поцілунок.

Коли оглянулась, побачила, що ходять люди на пристані, дехто — обличчям в цю сторону. Вона підвелась, подавши Олександрові руку. Пішла з ним до берега, мимо берези. Спинились тут і спитала:

— Ти справді віриш, що дерево має душу?

— Можливо…

— Кожне дерево?

— Без вийнятку, — від свого неба! — сказав Олександер, кладучи долоню на потріскану, помережану зеленавою чорнотою кору.

— Виходить, не можна вбивати дерев, рубати і палити їх…

— Виходить, так; і тоді люди загинуть. Але не треба нищити без життьової потреби…

— Як це в зеленій філософії, коли дерево зацвітає, любить воно кого–небудь, чи це — просто… так собі.

— Ні, це — не просто «так собі»! Любить.

— І знає, кого саме?

— Знає і жде. Але не завжди буває щасливе.

— Треба перевірити нашу зелену теорію, щоб не було жодного сумніву.

Ольга підійшла до берези; сіла над самою водою, на темно–сірому камені, що іскрився дрібненькими гранями зернинок. А каламутна вода бризкала, як божевільна.

— Я скупаюсь, Ольго!

— Вода холодна, — не треба.

— Я в огні стою, — скрикнув Олександер, засміявся, випростав руки на сторони і, потягуючись, погуконув ні до кого на зелений той–бік: «А–го–ов!»

СТРАХ

Ольга сиділа на камені, обперши підборіддя на руки, а руки на коліна, і дивилася, як біжить вода. Плаття такого весіннього кольору, мов бузковий кущ нахилився до каменя: тихий і замислений. Тканина тугими згортками, як віяло, розходилась на підгрудді. Зачіска обкружувала обличчя рядками тяжких і пружних русявих пасем, що вільно переткалися в декількох хвилях. З учорашнього дня на обличчі взявся бронзовий відтінок — від соняшного пензля, щедрого і необережного. В контрасті з ясним чолом брови видавалися темно–русявими. Очі світліші, ніж завжди: це — від розсіяного прямого проміння і відсвітів, що кидала вода. Малюнок рота, аж трішки пришерхлого свіжою шкірою, тонкий і чітко означений. Мабуть, перший показник жіночого віку становить покров на устах. Так часто приходить постаріння від горя, надмірної праці, від диму при безконечному розпалюванні сирих дров, турбот, викликаних нуждою: все це разом з іншими страшними причинами в нашому «раю» передчасно губить жіночу красу.

Олександер потоптався на піску, а тоді швиденько розглянувся і пішов у воду. Пішов, здригаючись, мов стригун; враз кинувся на глибину.

Вода каламутна, холодна, бо прибуває від льодовців, що тануть на початку літа. Біжить хутко, як добрий кінь, підохочений гострою острогою. Широчезними кругами перекочується, бурхає, вирує так, що невправні плавці, в одну мить знесилившись, холонуть серцем. Не одна мати проносила ранковими вулицями позеленілий труп синка–підлітка, притуливши його до грудей, а голову його перехиливши собі через плече, — проносила вулицями додому і горювала без кінця. Втомлена, спинялася коло решітчастої залізної огорожі на цегляному підмурівнику, становила ніжки трупика на цеглу, а його самого притуляла до високого заліза, сплетеного в хрести та квіти.