Спiвай веселенько!

Весняного ранку

Спiвай, моя люба, веснянку!

Як бiдну первiстку,

Дочасну, морози поб'ють.

I кущик любистку

Холоднiї роси поллють, -

Не плач, моя роже,

Весна переможе!

Весняного ранку

Спiвай, моя люба, веснянку!

Як дрiбнiї дощi

Заслонять нам свiт навеснi,

Як нам молодощi

Пов'ються у хмари сумнi, -

Не тратьмо надiї

В лiта молодiї!

Весняного ранку

Спiваймо, сестрице, веснянку!

На лiто зелене

Поїду я геть в чужий край,

Згадай же про мене,

Як пiдеш по квiти у гай.

Спогадуй, Олесю,

Сестру свою Лесю!

Весняного ранку

Даю тобi сюю веснянку!

6 квiтня 1890 p.

I все-таки до тебе думка лине,

Мiй занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сi очi бачили скрiзь лихо i насилля,

А тяжчого вiд твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором слiз, що ллються вiд безсилля.

О, слiз таких вже вилито чимало, -

Країна цiла може в них втопитись;

Доволi вже їм литись, -

Що сльози там, де навiть кровi мало!

1895

Мрiє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стiльки безрадiсних днiв, стiльки безсонних ночей.

А тепера я в тебе остатню надiю вложила.

О, не згасни ти, свiтло безсонних очей!

Мрiє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадiбне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одiб'ють вiд тебе примари, не зляка нi страждання, нi горе, нi смерть.

Я вже давно iнших мрiй вiдреклася для тебе.

Се ж я зрiкаюсь не мрiй, я вже зрiкаюсь життя.

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, i тепер вже немає менi вороття.

Тiльки - життя за життя! Мрiє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тiлом пора.

Хто моря переплив i спалив кораблi за собою, той не вмре, не здобувши нового добра.

Мрiє, колись ти лiтала орлом надо мною, - дай менi крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє - дарма!

Скрiзь плач, i стогiн, i ридання,

Несмiлi поклики, слабi,

На долю марнi нарiкання

I чола, схиленi в журбi.

Над давнiм лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тiї години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Тi сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавiють вiд слiз кайдани,

Самi ж нiколи не спадуть!

Нащо даремнiї скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берiмось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

[1890]

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно iскриться?

Чом ти не гострий, безжалiсний меч,

Той, що здiйма вражi голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з пiхви готова,

Тiльки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш…

Вигострю, виточу зброю iскристу,

Скiльки достане снаги менi й хисту,

Потiм її почеплю при стiнi

Iншим на втiху, на смуток менi.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повиннi загинуть обоє!

Може, в руках невiдомих братiв

Станеш ти кращим мечем на катiв.

Брязне клинок об залiзо кайданiв,

Пiде луна по твердинях тиранiв,

Стрiнеться з брязкотом iнших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужi приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, нiж служиш ти хворим рукам!

Стояла я i слухала весну,

Весна менi багато говорила,

Спiвала пiсню дзвiнку, голосну

То знов таємно-тихо шепотiла.