(Казка)

Давно, в дитячий любий вiк, в далекiм рiднiм краю я чула казку. Чула раз, а й досi пам'ятаю.

Менi її розповiдав малий сiльський хлопчина без тенденцiйної мети, бо вiн же був дитина.

Нi, вiн розказував її з простотою святою

(я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).

Ми з ним сидiли у садку вечiрньою порою, в той час, як захiд розпалив пожежу за горою.

Вечiрнiй вiтер турбував стареньку нашу грушу, i щось таємне i жаске нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава, що тихо майорiла, i гаю дальнього стiна, що в заходi горiла.

Та навiть в грушi тiй старiй ми певностi не мали, - хто знав, про що її гiлки

"на мигах" промовляли?

А найстрашнiшi нам були отi ставнi тополi, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волiї

Бо все те, запевняв Лаврiн,

(так приятель мiй звався), зросло на велетi тому, що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись не тiлом лиш, а й духом, всi людськi пута й кайдани зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла нiяка мiць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа.

Чим велет бога прогнiвив, того Лаврiн не вiдав.

Питала потiм я й старих, та жоден не повiдав.

Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тiльки сном його накрив, немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, - нi, часом кара божа!

Спiткала велета у снi пригодонька негожа.

Лiг велет - думав, на часок, та й спить уже столiття, землею заснiтився весь i марить про страхiття.

Бо скористали вороги з його важкої млостi, безкарно точать з нього кров i трощать бiлi костi.

Вже оснували тiло все залiзними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами.

Не раз до серця глибини сягають хижi руки, а велет спить камiнним сном, хоч терпить лютi муки.

Часами болiсно у снi наморщить густi брови, тодi стинаються й шумлять гаї, лiси, дiброви.

Як дошкулить несвiтський бiль, вiн трохи ворухнеться, по тiлу корчi пробiжать, уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги, гадають: "Ет, примара!"

Але ущухне божий гнiв, минеться й божа кара.

I встане велетень з землi, розправить руки грiзнi i вмить розiрве на собi усi дроти залiзнi.

"Все, що налипло на йому, одразу стане руба…" - хлоп'я спинилось. Нам обом волосся стало дуба.

"Коли ж вiн встане?" - тремтячи, спитала я хлопчину.

"За рiк, сто рiк чи за безрiк, а може, й в сю хвилину".

Тут раптом вихор налетiв, i дерева здригнули.

Ми, як сполоханi пташки, до хати враз майнули…

Кохана стороно моя!

Далекий рiдний краю!

Щораз згадаю я тебе, то й казку сю згадаю.

Єгипет, 5/II 1913

(Посвята дядьковi Михайловi)

(Гiмн. G r a v e*) * Урочисто (iтал.).

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

I буде струна урочисто i тихо лунати,

I пiсня вiд серця поллється.

По свiтi широкому буде та пiсня лiтати,

А з нею надiя кохана

Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати,

Де схована доля незнана?

I, може, зустрiнеться пiсня моя самотная

У свiтi з пташками-пiснями,

То швидко полине тодi тая гучная зграя

Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Лiтатиме в чистому полю,

Здiйметься високо-високо в небеснi простори

I, може, спiтка тую долю.

I, може, тодi завiтає та доля жадана

До нашої рiдної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

(Пiсня. В r i o s o*) * Весело (iтал.).

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

Гей ви, грiзнi, чорнi хмари!

Я на вас збираю чари,

Чарiвну добуду зброю

I пiснi свої узброю.

Дощi вашi дрiбненькiї

Обернуться в перли дрiбнi,