Я подякувати мушу.

Тiльки б дав нам бог щасливо

Повернутися додому,

Срiбла, золота насиплю

Я спiвцевi дорогому!.."

Кажуть, весь помiст у пеклi

З добрих замiрiв зложився!

Для пекельного помосту

I Бертольдо потрудився…

Вже давно Бертольд вернувся

Iз далекої чужини,

Знов зажив життям веселим

Бiля милої дружини.

Знов у нього в пишнiм замку

Почалося вiчне свято, -

О, тепер було у нього

Срiбла, золота багато!

Окрiм того, що набрав вiн

На вiйнi всього без лiку,

Ще король йому в подяку

Надгороду дав велику.

Сила статкiв та маєткiв!

Вже Бертольдо граф заможний!

Вiн живе в свойому графствi,

Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив вiн,

Вся була йому вiддана,

Люд увесь в тiм краю мусив

Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя

Справдi був Бертольдо гiдний:

Правий суд чинив у панствi,

До пiдданих був лагiдний.

Але то було не довго,

Вiн дедалi в смак ввiходив

I потроху в себе в графствi

Iншi звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,

Та убрання прехорошi,

Та забави, та турнiри,

А на все ж то треба грошi!

Та й по всiх далеких вiйнах

Граф привчився до грабунку,

А тепер в своїй країнi

Вiн шукав у тiм рятунку.

Почалися нескiнченнi

Мита, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах

Скрiзь застави та рогатки.

Трудно навiть розказати,

Що за лихо стало в краю, -

Люди мучились, як в пеклi,

Пан втiшався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, -

У ярмi стогнали люде,

I здавалось, що довiку

Все така неволя буде.

Розливався людський стогiн

Всюди хвилею сумною,

I в серденьку у поета

Озивався вiн луною…

Ось одного разу чує

Граф лихi, тривожнi вiстi:

Донесла йому сторожа,

Що не все спокiйно в мiстi;

Що спiвцi тю мiстi ходять

I пiснями люд морочать,

Все про рiвнiсть i про волю

У пiснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та нiщо не помагає, -

Їх пiснi iдуть по людях,

Всяк пiснi тi переймає.

"Ну, - гукнув Бертольд, - то байка!

Я вiзьму спiвцiв тих в руки!"

Раптом чує - десь близенько

Залунали пiснi гуки:

"В мужика землянка вогка,

В пана хата на помостi;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панiв бiлiшi костi!

У мужички руки чорнi,

В панi рученька тендiтна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панiв i кров блакитна!

Мужики цiкавi стали,

Чи тi костi бiлi всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?"

"Що се, що?
– кричить Бертольдо.

Гей, ловiть спiвця, в'яжiте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скорiш, скорiш бiжiте!"

Коли се з-за мурiв замку

Обiзвався голос долi:

"Гей, бiжiте, панськi слуги,

Та спiймайте вiтра в полi!

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогоднi десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале вiйсько,

Маєм свого отамана,

Вiн у нас одважний лицар,

Врештi, вiн знайомий пана…"

Мов крiзь землю провалився

Той спiвець, утiк од лиха.

А Бертольд сидiв i думав,

Далi так промовив стиха:

"Маєм свого отамана!
–

Ось де корiнь цiлiй справi!

Ну, та я тепера хутко

Положу кiнець забавi!"

Тут вiн двох щонайвiрнiших

Слуг до себе прикликає

I до нашого поета

У хатину посилає:

"Ви скажiть йому вiд мене,

Що я досi пам'ятаю,

Як пiснi його втiшали

Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю

Дать йому за них заплату:

Я поетовi дарую

В себе в замку гарну хату.

Я його талан спiвацький

Так високо поважаю,