Герда заплакала гарячими слізьми, що впали йому на груди, просягнули у серце і розтопили крижану грудку. Сльози вимили із серця уламок кривого дзеркала. Кай поглянув на дівчинку, і вона тихенько заспівала:

Кай відчув, як із його очей котяться сльози, і разом з тими сльозами крихітна скалка дзеркала випливла з його ока. Він упізнав Герду і весело сказав:

– Гердо, моя мила Гердо, де ти була весь цей час і де був я? – хлопчик озирнувся довкола себе і промовив: – Як же тут холодно! І які тут великі й порожні покої!

Кай обійняв Герду, яка сміялась і плакала від щастя. На них так приємно було дивитись, що фрагменти льоду аж затанцювали на радощах; а коли вони стомились і вляглись, то склались у літери слова, необхідного Каю, щоб стати паном самому собі й отримати від Снігової Королеви цілий світ і пару нових ковзанів. Герда поцілувала хлопчикові щоки, й на них з’явився рум’янець. Вона поцілувала його очі, й вони засяяли. Вона поцілувала його долоні й ноги, й хлопчик відчув себе здоровим і сповненим сил.

Коли Снігова Королева повернеться додому, вона побачить, що Кай став вільним, склавши слово, загадане нею, – написане яскравими крижаними літерами слово «Вічність».

А діти тим часом взялись за руки і вийшли з велетенського крижаного палацу. Вони розмовляли про бабусю, про троянди, й поки вони йшли, вітри вщухли й визирнуло сонце. Кай і Герда дістались до куща з червоними ягодами. Там на них уже чекав олень з оленицею, що напоїла дітей своїм теплим молоком. А потім олені завезли Кая та Герду до фінки, де вони зігрілись у теплій хатині й отримали поради, як найкраще дістатись додому. Далі вони відвідали лапландку, яка вбрала їх у новий одяг, полагодила санчата і подалась разом із ними. Олені бігли поруч із санчатами, супроводжуючи дітей аж до кордону. А там уже пробивались перші зелені листочки. Тут Кай і Герда мусили попрощатись із оленями і Лапландкою, і всі на прощання сказали одне одному:

– Щасливої дороги!

Пташки весело щебетали, дерева вкрились молодими листочками, і з лісу вийшов прекрасний кінь. Герда згадала його – він був одним із тих, які везли її золоту карету. На ньому їхала юна дівчина, на її голові був червоний картуз, а при боці – револьвери. Це була Маленька Розбійниця. Вона стомилась сидіти вдома, тому вирішила податися у мандри. Спочатку Маленька Розбійниця збиралась на північ, а якщо там їй не сподобається, то в інші краї. Дівчина миттю впізнала Герду, та й Герда теж пам’ятала її: це була приємна зустріч.

– Ну, хлопче, ти й ускочив у халепу! – сказала вона Каю. – Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб хтось отак ішов за тобою аж на край світу.

Але Герда лагідно поплескала її по щоці й спитала, як поживають принц і принцеса.

– Вони зараз мандрують чужими краями, – відповіла Маленька Розбійниця.

– А крук? – розпитувала далі Герда.

– Ох, крук помер, – відповіла дівчина. – Його дружина лишилась удовою, зараз вона носить смужку траурної тканини довкола лапки. Вона дуже побивається. Але то все пусте. Краще розкажи мені, як тобі вдалося знайти свого Кая.

Герда і Кай розповіли свою історію.

– Бемц, бумц, бамц! Стало все гаразд! – сказала Маленька Розбійниця.

Вона потисла обом руки і пообіцяла: якщо доля колись заведе її до міста, вона обов’язково їх відвідає. І поскакала, куди очі бачать. А Герда і Кай взялися за руки й попрямували додому.

Що далі вони йшли, то пишніше розквітала весна, буяло зелене листя і тішили око квіти. Незабаром діти впізнали рідне місто. Вони побачили високі церковні вежі, де дзвони співали чудову пісню. Увійшли вони до рідної домівки, піднялися нагору і зайшли до маленької кімнати, де все виглядало так само, як раніше. Старий годинник цокав: «Тік-так!» – та коли Кай і Герда увійшли крізь двері, то зрозуміли, що стали дорослими. Троянди на даху пишно квітнули й зазирали у вікно. Під аркою так само стояли маленькі стільчики. Кай і Герда сіли на них, взялись за руки, і холодна велич палацу Снігової Королеви вивітрилась із їхньої пам’яті, наче прикрий сон. Бабуся сиділа на осонні й читала уголос із Біблії: «Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» Кай і Герда подивились одне одному в очі й раптом зрозуміли слова давньої пісеньки:

Сиділи вони удвох, побравшись за руки, неначе діти, а довкруги стояла погожа літня днина.

Крокував солдат дорогою: «Лівою – правою, лівою – правою!» За спиною в нього був висів наплічник, а при боці – шабля. Солдат повертався додому з війни.

Отак він ішов та йшов і зустрів потворну відьму. Її нижня губа звисала аж до грудей; стара гаргара спинилася й мовила:

– Вітаю, солдате! Ти маєш гостру шаблю й великого наплічника. Бачу, ти справді мужній вояк, тож заробиш стільки грошей, скільки забажаєш.

– Дякую, відьмо, – відповів солдат.

– Бачиш те старе дерево? – спитала відьма, вказуючи на дерево, що стояло поруч. – Усередині воно порожнисте, тож залазь на самісіньку верхівку й побачиш отвір. Крізь нього ти зможеш спуститися в глибоке дупло. Я обв’яжу тебе мотузкою і витягну нагору, коли ти покличеш.