– Справді, чому б не вийти? – мовила вона і твердо вирішила вийти заміж одразу, як знайде нареченого. Її обранець має знати, що й коли казати, і не бути надміру пихатим, бо це занудно.

Тож принцеса ударила в барабан і скликала свій почет. І коли фрейліни почули про ці наміри, то дуже зраділи.

– Ми страшенно раді чути це, – сказали вони, – ми вже давно про це балакали.

Тут крук зупинив розповідь.

– Усе, що я кажу, – щира правда, повір мені. Моя кохана служить у палаці придворною пташкою – вільно ходить, де собі забажає. Вона й розповіла мені цю історію.

Звісно, кохана крука була вороною, адже кожен шукає собі пару на власний штиб.

– Газети без зволікань опублікували принцесине оголошення. Там ішлося про те, що кожен привабливий юнак може вільно прийти до палацу й поспілкуватись із принцесою. І ті з претендентів, що зарекомендують себе як найбільш красномовні й не нітитимуться від пишноти палацу, отримують можливість позмагатись за право стати чоловіком принцеси. Так-так, можеш мені повірити, це така ж правда, як те, що я сиджу тут, – крук вів свою оповідь далі. – Людей напхалася сила-силенна. Претендентів було так багато, що годі проштовхнутись, але все одно ні першого, ні другого дня гідних не знайшлося. Всі були героями, поки стояли надворі, – говорили так, що не переслухати. Але тільки-но вони заходили до палацової брами і бачили охорону в срібних мундирах, а потім лакеїв у золотих лівреях на сходах, та ще й велику пишну залу, як їм ніби мову одтинало. І коли вони стояли перед троном, де сиділа принцеса, єдине, на що вони були здатні, – повторювати останні вимовлені нею слова. А принцесі, звісно, не було від того втіхи. Складалося враження, ніби вони перебували під дією якихось гальмівних чарів, що діяли в палаці, адже дар мовлення повертався до них тільки тоді, коли вони виходили на вулицю.

Від брами міста до палацу тягнулась довжелезна черга з претендентів на руку й серце принцеси. Я і сам ходив подивитись на них, – сказав крук. – Вони були голодні й хотіли пити, бо не мали звідки взяти бодай склянку води. Наймудріші взяли з собою кілька скибок хліба з маслом, але з сусідами не ділилися. Претенденти думали так: якщо принцеса побачить їх знеможеними, вони матимуть більше шансів на перемогу.

– А Кай? Розкажи мені про Кая! – попрохала Герда. – Він був у цьому натовпі?

– Не поспішай так, ми вже дійшли до нього. Це сталось на третій день. Без коней, не в кареті, а пішки, зате з відчуттям власної гідності до палацу крокував один хлопчина. Його очі сяяли, як твої; він мав чудове довгасте волосся, але вбраний був у дуже пошарпаний одяг.

– Це був Кай! – радісно сказала Герда. – О, я нарешті знайшла його! – і дівчинка заплескала в долоні.

– У нього на спині був маленький ранець, – додав крук.

– Та ні, в нього з собою були тільки санчата, – заперечила Герда, – адже він зник разом із ними.

– Може, й так, – погодився крук. – Я дуже не приглядався. Але я знаю від своєї коханої, що він увійшов до палацової брами, побачив охорону в срібних мундирах, і лакеїв у золотих лівреях, що стояли на сходах, але не знітився ані на крихту. «Певно, це дуже стомлює – весь час стояти на сходах, – промовив він. – Я ліпше увійду». Зала сяяла від запалених свічників. Радники й посли ходили босі, а в руках тримали позолочений посуд. Коли він увійшов, його черевики голосно рипнули, але це його теж не збентежило.

– Це точно Кай, – сказала Герда. – У нього були нові черевики, я чула, як вони риплять, коли він заходив до бабусиної кімнати.

– Вони й справді рипіли, – погодився крук, – навіть коли він сміливо зайшов до покоїв принцеси, де вона сиділа на перлині завбільшки з колесо від прядки. Там були присутні всі її фрейліни зі служницями й усі лицарі з прислужниками; та ще й кожна служниця мала біля себе власну покоївку, а кожен лицарів прислужник стояв поруч із власним пажем. І весь цей почет колом оточив принцесу, і чим ближче вони стояли до дверей, тим більше цим пишались. Неповороткі пажі, яких ніколи не докличешся, дуже гордо стояли біля самих дверей.

– Оце так зібрання, – похитала Герда. – А що ж Кай? Він завоював серце принцеси?

– Якби я не був круком, – зізнався співрозмовник дівчинки, – я й сам би з нею одружився, незважаючи навіть на те, що я вже заручений. Але, мушу відзначити, що й він говорив так само вишукано, як я (коли, звісно, балакаю воронячою мовою). Про це мені розповіла моя кохана. Він почувався цілком вільно й створив приємне враження, до того ж сказав, що прийшов сюди не свататись до принцеси, а послухати її мудру бесіду. Словом, вони сподобались одне одному.

– О, це й справді був Кай, – сказала Герда. – Він такий розумник; він навіть уміє подумки додавати й віднімати, а ще знає дроби. Скажи, ти зможеш провести мене до палацу?

– Це не так просто, як хотілося б, – відповів крук. – Але я можу попросити про допомогу в моєї коханої. Може, вона щось порадить. Але, гадаю, дістати дозвіл, щоб потрапити до палацу, для такої маленької дівчинки, як ти, буде дуже складно.

– Звісно. Але я певна, що з дозволом проблем не буде, – сказала Герда. – Щойно Кай дізнається, що я тут, він одразу ж прийде і забере мене.