– Що ви кажете? – скрикнула Герда. – Куди прямувала Снігова Королева? Вам щось про це відомо?

– Найпевніше, вона прямувала до Лапландії, де завжди сніг і лід. Спитай ліпше в оленя.

– Так, там завжди сніг і лід, – промовив олень. – Це гарне місце. Там можна вільно скакати й бігти сяючими сніговими просторами. Там стоїть літнє шатро Снігової Королеви, але її головний замок розташований на Північному полюсі, на острові Шпіцберген.

– Ох, мій Каю, маленький Каю! – зітхнула Герда.

– Лежи тихо, – буркнула Маленька Розбійниця. – Бо встромлю в тебе ножа.

Зранку Герда переказала їй слова диких голубів. Маленька Розбійниця спохмурніла, схилила голову й сказала:

– Усе це балачки. Ти що, справді знаєш, де та Лапландія? – спитала вона в оленя.

– Ніхто не знає цього краще за мене, – впевнено відповів той, зблиснувши очима. – Я народився і виріс там, я гасав тими засніженими просторами.

– Тоді слухай сюди, – сказала Маленька Розбійниця. – Зараз уся зграя розбіглася, тільки моя мамка тут. Але опівдні вона завжди дудлить пійло з великої пляшки і лягає поспати. Тоді я дещо для вас зроблю.

На цих словах Маленька Розбійниця злізла з ліжка, кинулась своїй матері на шию і смикнула її за бороду з криком:

– Доброго ранку, моя люба кізко!

Мати у відповідь луснула доньку по носі, аж той почервонів, – так вона висловлювала свою любов.

Коли мати напилась і лягла спати, Маленька Розбійниця підійшла до оленя й сказала:

– Я б із превеликою радістю полоскотала твою шию ножем ще кілька разів, бо це було дуже кумедно, але дарма. Зараз я відв’яжу твою мотузку. Ти звільнишся і зможеш помчати до своєї Лапландії. Але є одна умова: ти мусиш відвезти цю дівчинку до замку Снігової Королеви, куди забрали її друга. Ти ж чув історію, яку вона розповіла мені, – вона говорила голосно, й ти мусив слухати.

Олень на радощах аж підстрибнув. Маленька Розбійниця підсадила Герду на його спину, завбачливо прив’язала її і навіть віддала свою подушку, щоб дівчинці було зручніше сидіти.

– Забирай свої черевики, – сказала вона. – Ти без них замерзнеш. Але муфту віддати не можу – вона мені дуже вже подобається. А щоб твої руки не мерзли, тримай теплі рукавиці моєї матері. Вони тобі будуть аж до ліктів. Зараз я їх на тебе надягну. Ну ось, твої руки виглядають точнісінько, як руки моєї матері.

Герда аж заплакала від розчулення.

– Ану не смій рюмсати! – гаркнула Маленька Розбійниця. – Ти маєш зараз виглядати щасливою. Ось тримай ще два буханці й шмат шинки, щоб мала що поїсти, коли зголоднієш.

Коли клунок із їжею був надійно закріплений, Маленька Розбійниця відчинила двері, вгамувала собак, а потім своїм гострим ножем перерізала припону і сказала оленеві:

– А тепер біжи щосили і пам’ятай, що мусиш дбати про дівчинку.

Тоді Герда простягнула свою руку, закутану великою рукавицею, щоб попрощатись із Маленькою Розбійницею, і олень стрімко помчав. Він летів крізь дрімучий ліс, через болота й поля – так швидко, як тільки міг. Завивали вовки, каркали ворони, а олень усе біг і біг, аж мандрівники побачили, як небо сяє червоними вогнями, неначе там горить багаття.

– Ось моя рідна земля, – промовив олень. – Поглянь: це північне сяйво!

І знову помчав. Але все ж запаси їжі скінчились раніше, ніж вони добрались до Лапландії.

Вони спинились біля маленької хатки. Вона виглядала дуже убого: дах перехнябився, а двері були такі низькі, що люди мусили заповзати туди на колінах. Удома була тільки стара лапландка, яка готувала рибу при світлі каганця. Олень розповів їй про свої поневіряння, а потім – історію Герди. Дівчинка настільки замерзла, що сама говорити не могла.