– Що ж, можливо. Але сьогодні відбудеться сто перше весілля, воно мусить бути останнім, а отже, найкращим. От поглянь лишень!

Ялмар подивився на стіл, де стояв маленький ляльковий будиночок, зроблений із картону. Усі його вікна світилися, а попереду стояв парадний караул із іграшкових солдатиків, що віддавали честь. Наречені виглядали дуже замисленими, та це й було не дивно. І тоді Оле-Лукоє одягнув бабусину чорну мантію, щоб одружити молодят.

Коли церемонія завершилася, усі меблі в кімнаті почали співати чарівну вітальну пісню на мелодію військового маршу. Слова до неї склав олівець.

А потім настав час подарунків. Правда, молодята нічого не їли – вони були ситі коханням.

– Що ж нам робити – відпочити у заміському будиночку чи податись у мандрівку?

Молода пара вирішила порадитись із ластівкою, знаною мандрівницею, та зі старою куркою – та виростила п’ять виводків курчат.

Ластівка розповіла їм про теплі краї, де виноград звисає великими кетягами із виноградної лози, де повітря м’яке й приємне, а гори виблискують немислимо прекрасними кольорами.

– Але там немає червоної капусти, яка росте в нас, – заперечила курка. – Якось я цілісіньке літо провела у селі з моїми курчатами. Там була яма з піском, ми бабрались у ній, скільки заманеться. А ще ми ходили на город, де росла червона капуста. Ох, яка ж вона була чудова – я ніколи нічого смачнішого не їла!

– Але одна капустина виглядає точнісінько так само, як інша, – втрутилась ластівка. – А ще в нас завжди погана погода.

– Проте ми вже звикли до неї, – сперечалась далі курка.

– Тут завжди холодно, часом навіть заморозки бувають.

– Коли холодно, добре росте капуста, – впевнено сказала курка. – Крім того, інколи все ж буває тепло. Чотири роки тому літо тривало понад п’ять тижнів, і стояла така спека, що аж важко було дихати. А ще в нашій країні нема гадюк і грабіжники не шастають. Той, хто не визнає нашу країну найкращою, – справжній негідник! Він просто не заслуговує жити тут! – на цих словах курка розплакалась і сказала: – Я також якось мандрувала. Проїхала дванадцять миль у клітці. Повірте, у мандрівках немає нічого приємного.

– Курка – дуже мудра пані, – сказала лялька Берта. – Щось мені не дуже кортить мандрувати гірською місцевістю – підніматися нагору, а потім знову спускатись. Ні, давай краще поїдемо туди, де є яма з піском напроти воріт, а потім прогуляємось на город, де вирощують капусту.

Так вони й вирішили зробити.

– Ти мені розкажеш ще якусь історію? – запитав маленький Ялмар, коли Оле-Лукоє вклав його спати.

– У нас на це сьогодні не буде часу, – відповів Оле й відкрив свою гарну парасолю над хлопчиком. – Поглянь на цих китайців!

Уся парасолька виявилась розмальованою, наче велика китайська ваза, із синіми деревами й крихітними місточками, де стояли китайці й похитували головами.

– Ми повинні прикрасити світ до завтрашнього ранку, – промовив Оле-Лукоє. – Бо ж завтра свято, неділя. Зараз я мушу сходити до церковної дзвіниці й простежити, чи маленькі привиди, що живуть там, відполірували дзвони для найкращого звучання. Тоді мені треба піти на поля й подивитись, чи вітер поздував куряву з трави й листя. А найважче завдання – зняти всі зорі й почистити їх. Я маю пронумерувати їх перед тим, як складати до свого фартуха, а ще позначити номерами місця, з яких я їх зніматиму, щоб кожна зоря повернулась на правильне місце. Інакше на чужих місцях вони не триматимуться й попадають із неба. Треба, щоб не почався справжній зорепад!

– Послухайте, пане Оле-Лукоє, – звернувся старий портрет, що висів на стіні Ялмарової спальні. – Ви пам’ятаєте мене? Я – прадідусь Ялмара. Звісно, дякую, що розказуєте йому казки, але прошу, не заплутуйте його! Зорі не можна знімати з неба й чистити. Це ж величезні кулі, схожі на нашу Землю.

– Дякую, прадіде! – сказав Оле-Лукоє. – Щиро дякую. Певно, ви були главою родини – я в цьому навіть не сумніваюсь. Але я старший за вас. Я – давній поганин. Колись давні римляни й греки називали мене Богом Сну. Тоді я відвідував шановані родини і досі так роблю. Тож я знаю, як піднятись до небес і спуститись униз. А тепер самі можете розповідати казки! – і Оле-Лукоє зник, забравши із собою парасольки.

– Отакої, навіть не можна висловити свою думку! – пробурчав портрет.

І тут Ялмар прокинувся.

– Добрий вечір! – сказав Оле-Лукоє.

Ялмар кивнув у відповідь, а тоді звівся з ліжка і обернув портрет прадідуся до стіни, щоб він не заважав їм, як учора.

– А зараз, – сказав хлопчик, – розкажи мені казку про п’ять зелених горошин, що жили в одному стручку, або про зернята піщанки, або про штопальну голку, яка дуже запишалася, бо уявляла себе голкою для вишивання.