– Ти забагато хочеш, – сказав Оле-Лукоє. – Ти ж знаєш, що я більше люблю щось показувати тобі. Тому сьогодні я покажу тобі свого брата. Його теж звати Оле-Лукоє, але він ніколи не приходить двічі до однієї людини. А коли вже навідується, то садовить людину на свого коня й розповідає казки, поки вони їдуть верхи. Він знає лише дві історії. Одна з них настільки прекрасна, що ніхто на світі собі навіть не уявляє нічого подібного. А інша – така жахлива й страшна, що й словами не опишеш.

Тоді Оле-Лукоє підняв Ялмара до вікна.

– А тепер поглянь – бачиш, он верхи скаче мій брат, інший Оле-Лукоє. Його ще називають Смерть. Бачиш, він не такий страшний, як його малюють. Там він зображений як скелет, а насправді на ньому гаптоване сріблом убрання. Він одягнутий, як гусар, а позаду нього розвівається чорна оксамитова накидка.

Ялмар дивився, як повз них проїжджає інший Оле-Лукоє, підбираючи старих і молодих. Він садовив їх позаду або попереду, але перед цим запитував, як вони поводилися. Якщо добре, вони опинялись попереду й слухали прекрасну казку. А якщо погано, то він садив їх позаду й розказував жаску історію.

– А він не такий то вже й страшний, цей інший Оле-Лукоє, – сказав хлопчик. – Я його не боюсь.

– Авжеж, його не треба боятися, – сказав Оле-Лукоє. – Надто ж якщо ти поводишся добре.

– Яка повчальна сьогодні казка, – буркнув портрет прадідуся. – Все ж таки інколи корисно висловити свою думку, – сказав він задоволено.

Ось такі історії показував і розповідав Оле-Лукоє. Сподіваюся, він навідається до вас сьогодні ввечері й розкаже вам ще щось.

Колись давно жив собі принц, який хотів одружитися з принцесою. Але була одна умова: його наречена мусила виявитися справжньою принцесою. Він мандрував світом, шукаючи гідну претендентку, але ніде не зустрічав тієї, яка б не викликала сумнівів. Щоразу була якась дрібничка, що все псувала. Тому принц повернувся додому засмучений, адже йому страшенно кортіло таки знайти справжню принцесу.

Одного вечора почалася жахлива буря; лунав гуркіт грому й спалахували блискавиці, а дощ лився з неба стрімким потоком. Раптом у ворота постукали, і старий король подався відкривати.

За воротами стояла принцеса. Але – от лишенько! – як же вона постраждала від зливи й вітру! Дощові цівки струменіли з її волосся й одягу, вода затікала в черевики й вихлюпувалась із них. Проте дівчина заявила, що вона – справжня принцеса.

«Що ж, незабаром ми це перевіримо», – подумала королева-мати. Вона нічого не сказала, пішла до спальні, зняла всі матраци з ложа, поклала на дошки маленьку горошину, тоді взяла дванадцять матраців й застелила їх поверх горошини, а потім вимостила ліжко ще й дванадцятьма перинами.

Тут мала провести ніч принцеса. Вранці королева-мати поцікавилась, як дівчині спалося.

– Ой, страшенно незручно! – поскаржилась та. – Я майже не стулила повік. Хтозна, що там таке лежало й муляло, але тепер у мене все тіло в синцях! Жах, та й годі!

Тепер усі переконались, що перед ними була справжня принцеса – тільки вона була здатна відчути горошину крізь дванадцять матраців і дванадцять перин. Лише справжня принцеса могла виявитись настільки чутливою.

Тож принц одружився з нею, адже тепер він мав докази, що його наречена – справжня принцеса. А горошину віддали до музею, і, напевно, вона й досі там, якщо тільки ніхто її не вкрав.

Хочете, вірте, хочете – ні, але ця історія – щира правда.

Якось було двадцять п’ять олов’яних солдатиків, рідних братів, адже зробили їх з однієї олов’яної ложки. Вони тримали на плечі рушниці й дивились просто поперед себе, а вбрані були в чудові червоно-сині мундири. Перші слова, які їм довелось почути, були: «Олов’яні солдатики!» Їх промовив маленький хлопчик, весело плескаючи в долоні, коли відкрив коробку, де вони лежали. Їх подарували йому на день народження, й він одразу заходився розставляти їх на столі. Усі солдатики були однаковісінькі, лиш один відрізнявся від решти, бо мав тільки одну ногу. Його робили останнім, й забракло олова, тож його виготовили лише з однією ногою. Він тримався на ній так само стійко, й це відрізняло його від решти.

На столі, де стояли солдатики, було чимало інших іграшок, та найбільше тішив око гарненький паперовий палац. Крізь маленьке вікно вид ніли кімнати. Попереду палацу стояло кілька деревцят, що оточували крихітне дзеркальце, яке слугувало за прозоре озеро. Зліплені з воску лебеді плавали на озері й відображались у його поверхні. Усе це було дуже миле, а особливу симпатію викликала крихітна панночка, що стояла у відчинених дверях палацу. Вона також була паперова, а її сукню зробили зі справжнього батисту й оздобили тоненькою блакитною стрічкою замість шалі. До неї кріпилась позолочена троянда, завбільшки як обличчя панночки. Крихітна фігурка була танцівницею, вона тягнулася вгору обома руками, а одну ніжку підняла так високо, що олов’яний солдатик не міг її бачити і думав, ніби панночка має всього одну ногу, точнісінько як він.