– Та ні, хай лишається, – сказав інший хлопець, – вона дуже мила.

Тож ромашка лишилася, і її принесли до клітки жайворонка. Бідолашний птах оплакував загублену свободу, бився крильцями об ґрати клітки. А маленька ромашка не вміла говорити, тож не могла сказати й слова, щоб заспокоїти його, хоча хотіла цього більше за все на світі. Так минув ранок.

– Тут нема води, – скаржився полонений жайворонок. – Вони всі кудись пішли й забули налити мені води. У мене в горлечку пересохло – вогнем пече. Мене кидає то в жар, то в холод, та ще й тут така задуха. Ох, лишенько! Я помру і більш ніколи не побачу зелених лук, трави – усієї краси, яку створив Господь!

І жайворонок клюнув дзьобиком травичку, щоб хоч якось освіжитись. Тут він помітив маленьку ромашку, кивнув їй, поцілував дзьобом і промовив:

– Ти також тут зав’янеш, бідолашна маленька квіточко. Ти і цей шматок дерну – все, що вони дали мені замість цілого світу, яким я тішився на волі. Кожна бадилинка трави має замінити мені зелене дерево, кожна твоя біла пелюстка – пахучу квітку. Ох! Ти лише нагадуєш мені про все, що я втратив.

«Як би я хотіла втішити бідолашного жайворонка», – подумала ромашка. А вона не могла поворухнути листочками. Проте її ніжні пелюстки пахли дедалі дужче – їхній аромат перевершив звичні пахощі ромашки. Птах помітив це, і хоча він помирав від спраги й вискубав усі травинки, щоб хоч якось зменшити страждання, не зачепив квітки.

Настав вечір, а ніхто так і не прийшов, щоб дати бідолашному птахові бодай краплину води. Жайворонок розкрив свої крильця й затріпотів ними, усе, що він міг промовити, було тільки слабке й сумовите «Цвінь, цвінь!» І його сердечко розбилось від страждань і муки.

Ромашка не могла так спокійно, як минулого вечора, заплющити свої пелюстки й заснути, – вона сумно схилила голівку.

Хлопчики прийшли тільки наступного ранку. Коли вони побачили мертвого птаха, то гірко заплакали, викопали могилку і прикрасили її квітами. Тіло жайворонка поклали в гарну червону коробку – діти збирались поховати його з королівською пишнотою. Вчора вони покинули його страждати від спраги у зачиненій клітці, а тепер побивалися за ним і прикрашали його квітами. Шматок дерну з маленькою ромашкою викинули на дорогу. Ніхто й не згадав про квітку, яка мала такі ніжні почуття до птаха й стільки зробила, щоб полегшити його страждання.

Принц і принцеса святкували медовий місяць. Вони були невимовно щасливі. Тільки одна думка тривожила їх: вони не знали, як зберегти це почуття нестримного щастя. І вирішили розшукати талісман, що оберігав би їх від усіх гірких розчарувань, котрі можуть спіткати у шлюбі.

Хтось розповів їм про чоловіка, що жив самотою у лісі. Казали, він дуже мудрий і може зарадити навіть у найскладніших ситуаціях. От принц із принцесою покликали його й розповіли про своє бажання. Мудрець уважно вислухав їх і мовив:

– Мандруйте по світу, відвідайте всі країни. Скрізь, де зустрінете щасливе подружжя, попрохайте у нього маленький клаптик тканини, яку ті люди носять близько до тіла. Цей засіб неодмінно допоможе!

Принц із принцесою вирушили у мандрівку. Незабаром на своєму шляху вони почули про лицаря та його дружину – люди розповідали, що вони живуть найщасливішим подружнім життям, яке тільки можна собі уявити. Тож молодята подалися до замку лицаря й запитали, чи справді його шлюб настільки безхмарно щасливий, як ото кажуть.

– Звісно, це так, – почули вони у відповідь. – Але одна прикрість – у нас немає дітей!

Тож принцу й принцесі не вдалось роздобути талісман, і вони подалися далі.

І от вони прибули до країни, де почули про чоловіка, який жив у сердечній злагоді зі своєю дружиною все життя. Пішли до нього до нього і спитали, чи справді він такий щасливий, як про те кажуть люди.

– Так, я щасливий, – відповів чоловік. – Ми з дружиною живемо душа в душу. Одна морока – у нас дуже багато дітей, і від них маємо стільки клопотів!

Тож і від нього молодята не змогли отримати бажаний талісман. Мандрували вони, мандрували по всьому світу, та так і не знайшли людей, які були би беззастережно щасливі в шлюбі.

Одного дня вони побачили пастуха, який радісно награвав на флейті. Йому назустріч простувала жінка. На руках у неї було немовля, а трошки старшого хлопчика вона вела за руку. Побачивши її, пастух весело привітався, а потім підхопив на руки дитя, поцілував і пригорнув його. Собака пастуха підбіг до хлопчика, лизнув його ручку й заходився гавкати та підстрибувати на радощах. А жінка розстелила на траві скатертину і сказала:

– Татусю, іди їсти!

Чоловік сів і заходився обідати, але перший шматок він дав дитині, а другий розділив між хлопчиком і собакою.

Усе це спостерігали принц і принцеса. Молодята підійшли ближче і звернулись до подорожніх:

– Певно, ви по-справжньому щасливі ра зом!

– Авжеж, – погодився чоловік. – Слава Богу за це! Навіть принц із принцесою не могли би бути щасливішими за нас!