– Не бійся за це, – відповів Малий Клаус, але все ж таки поклав великий камінь у торбу, міцно її зав’язав і жбурнув у воду.

– Бульк!

Це Великий Клаус шубовснув у річку й пішов на дно.

– Боюся, худоби він там не знайде, – сказав Малий Клаус і погнав свою череду додому.

– Мої бідолашні квіти зовсім зів’яли, – сказала маленька Іда. – Учора ввечері вони були такі гарні, так тішили око, а тепер кожна пелюсточка засохла і змарніла. Чому так сталось? – спитала вона студента, який сидів на дивані.

Вона дуже любила його, адже він розповідав неймовірно захопливі історії, та ще й вирізав із паперу дивовижні фігурки: серця з танцюючими панночками всередині, різноманітні квіти, палаци з дверцятами, які можна було відчиняти й зачиняти. Одне слово, то був справжнісінький штукар!

– Чому мої квіти сьогодні так кепсько виглядають? – запитала вона знову, показуючи свій зів’ялий букет.

– Знаєш, що з ними сталось? – спитав студент. – Вони вчора цілісіньку ніч гуляли на балу, тож сьогодні їхні голівки схилились і не бажають триматись рівненько.

– Квіти не вміють танцювати, – заперечила маленька Іда.

– Вміють, – наполягав студент. – Щойно стає темно і ми всі засинаємо, вони починають веселитися. Майже кожної ночі проводять бали.

– А дітям не можна туди піти?

– Маленьким маргариткам можна. І ліліям, що квітнуть у долині, теж.

– А де танцюють найкрасивіші квіти? – запитала Іда.

– Ти ж частенько відвідуєш чудовий садочок із квітами неподалік од міста, той, що біля літнього королівського палацу? Пригадуєш озеро, де до тебе близько-близько підпливають лебеді, коли ти годуєш їх крихтами хліба? Так ось, я впевнений, що найкрасивіші квіти танцюють саме там.

– Я вчора була там зі своєю мамою, – сказала Іда, – але на деревах уже не було й листочка, та й жодної квітки довкруги я не бачила. Де вони всі? Минулого літа їх було там безліч.

– Звісно ж, вони заховались у палац, – промовив студент. – Скажу по секрету: щойно король із усім своїм почтом повертається до міста, квіти втікають із саду до палацу й там розважаються. Ти б їх бачила! Дві найпишніші троянди залазять на трон – вони стають королем і королевою. Червоні гребінці вишиковуються по обидва боки, що рівненько стояти й кланятись, як лакеї біля покоїв. Тоді приходять й починається великий бал. Сині фіалки – це гардемарини. Танцюють вони з гіацинтами й крокусами, ще й називають їх панночками. А тюльпани та тигрові лілії – наче старші віком пані, що спостерігають за танцями й наглядають за тим, щоб усе було в рамках гарних манер.

– Але невже ніхто не карає квіти за те, що вони танцюють у королівському палаці? – запитала Іда.

– Про це ніхто й не здогадується, – відповів студент. – Звісно, там є старий наглядач, який мусить стежити за палацом. Деколи він ходить уночі зі своєю зв’язкою ключів. Але щойно квіти чують брязкання ключів, вони затихають і ховаються, й лише їхні голівки визирають з-за фіранок. Тоді старий наглядач каже: «От пахне квітами». Проте нічого не бачить.

– Як весело! – маленька Іда заплескала в долоні. – А я могла би побачити ці квіти?

– Легко, – запевнив студент. – Наступного разу, коли підеш туди, не забудь зазирнути у вікно. Там ти побачиш їх, точнісінько, як я сьогодні. Висока жовта лілія лежала просто на дивані, вдаючи із себе фрейліну.

– А чи можуть квіти, які живуть у ботанічному саду, відвідувати палац? Це ж так далеко!

– Звісно, можуть! Вони вміють літати, якщо треба. Ти бачила гарненьких метеликів – білих, жовтих, червоних? Вони дуже схожі на квіти, й це не дивно. Бо ж вони й справді квіти, що злетіли зі своїх стебел високо-високо у повітря. Вони махають пелюстками, ніби крильцями, й так летять. Вони отримали дозвіл злетіти за те, що дуже чемно поводились, тож тепер літають, замість того щоб сидіти вдома, на своїх стеблах. З часом їхні пелюсточки перетворюються на справжні крильця. Ти й сама їх бачила. Втім, можливо, квіти з ботанічного саду й справді ніколи не були в королівському палаці. Може, вони й не здогадуються, які там веселощі тривають майже кожної ночі. Але я знаю, як можна здивувати професора ботаніки. Ти знаєш, про кого я, – він сусід, живе поруч. Наступного разу, коли ти будеш у саду, розкажи одній квіточці про те, що в королівському палаці проводять пишні бали. Вона розкаже іншим, і вони всі разом туди полетять. Тож, коли професор прийде в сад, він побачить, що квітів нема, а куди вони зникли і як, здогадатись не зможе.

– А як квітка зможе розказати про це іншим? Адже квіти не вміють говорити.

– Звісно, не вміють, – погодився студент. – Але вони можуть спілкуватись знаками. Ти ніколи не помічала, що коли повіває вітерець, квіти кивають одна одній чи махають листочками. Ось так вони спілкуються.

– А професор ті знаки розуміє?

– Певен, що розуміє. Якось він прийшов у сад і побачив, що кропива своїми жалючими листочками показує гарненькій червоній гвоздиці щось на кшталт такого: « Ти така вродлива, я тебе кохаю!» Професору це дуже не сподобалось, тож він ударив кропиву по листках – усе одно що по пальцях. Але ж кропива жалить, тож він дуже попік руки, й більше до кропиви не лізе.