Віктор озирнувся на саперів. Попід грудьми в обох проступали виразні латки поту. Кожен з них в одній руці тримав гвинтівку, а другою підтримував важку сумку бойового озброєння підривників. Тепер у них в цій складній ситуації є і' командир — шофер самого генерала. А при командирі виконувати своє бойове завдання кожному бійцеві вільніше. Від того він ставав удвічі сильнішим і відважнішим.

Бігли довго, напористо. Треба було якнайшвидше змінити місце свого перебування, щоб збити з сліду ворогів. Тільки вночі мали вони навідатись до рури для зв'язку з Марією Йосипівною.

«Чи не зморилися вони в цім бігу?» — мимоволі блиснула думка як відгук на побачені мокрі від поту гімнастьорки.

Проте ні сумнівів, ні вагань на обличчях саперів Віктор не помітив.

І незчулися, як знову наблизилися до того ж битого шляху. Щоправда, були значно далі від райцентру, але при тім же шляху. По ньому ж бо і вони так несподівано проскочили емкою майже до потрібного саперам привокзального узлісся. Ледве встигли тоді шмигнути в ліс, замітаючи сліди.

Шляхом ішла поодинока машина,— мабуть, останній німецький грузовик відстав од валки. Та, придивившись, побачили, що то радянський ЗІС з наскоруруч намальованим черепом та військовим номером. Але не це так ошелешило Віктора: ЗІСів радянських було немало в колгоспах та установах. Вікторові здалося, що він упізнав водія за рулем. Аж здригнувся від якихось змішаних почуттів. Зганьблене фашистськими знаками радянське авто, водій з шляхової дільниці...

Може, шофер помітив їх, радянських бійців, у гущавині лісовій, що так раптом стишив хід? Заворот шляху не дав простежити за ним далі. Але не було сумніву, що ЗІС стишив хід і біля найгустішого придорожнього чагарника ніби повернув у ліс. Значить, помітив! Майже в перших кущах чагарника з авто почувся приглушений постріл. Можливо, то був вибух газів у вихлопній трубі. Та Віктор раптово спинив саперів і повернув з ними до ярочка, біля якого тільки що вони пробігли.

— Вихлоп газів, а чи постріл, товариші? — запитав, переводячи дух.

— Який там вихлоп! — упевнено заперечив Кость Старовойтенко.

Його в тон доповнив Телегін:

— Без сумніву, постріл з радянського нагана! Дурень, грається, або якесь непорозуміння.

Віктор кинув зацікавлений погляд на молодшого сапера, який так упевнено визначив не лише постріл та марку зброї, але й свою думку з приводу характеру пострілу. Аж кинувся від якогось підсвідомого припущення. Але воно було таке непевне, мимобіжне: майнуло і зникло.

— З радянського нагана? Та ж це вже фашистське авто,— намагався бодай хоч так заперечувати твердження саперів.

— Чи мало їх захоплено тепер ними в такому осатанілому і несподіваному нападі? А вистрілити з трофейного... Чи втримався б оце і я, коли б уперше вхопив до рук якийсь парабелум?

Міркування Телегіна остаточно врівноважили збудженого Віктора. Він оглянув шлях і ліс навколо. На якихось п'ять чи шість кілометрів відбігли вони назад, геть від того районного центру з гітлерівською комендатурою. До нього так рвалися обидва сапери, бо ж треба було виконати бойове завдання генерала.

Знов постріл з того ж боку лісу. ЗІС, видимо, вирвався з чагарника і, петляючи поміж деревами, понісся просто в гущавину, виїхав на пагорб, з якого тільки-но збігли наші герої. Мимоволі поприсідали за кущем глоду перед ярком, напружено вслухаючись. Авто мчало вперед, заглиблюючись у ліс далі від .шляху. Рев мотора віддалявся, поволі заглухаючи. Чути було, як після першої розгуби від пострілу чи з іншої причини водій поміркованіше обирав шлях у гущавині.

«Що ж це таке?» — розгадували всі троє. Мало їм своїх турбот, на тобі ще й якогось заблуду водія на авто радянської марки. Крім того, Віктор мимоволі вловив себе на думці, що один водій, нехай і фашист, не страшний їм трьом. А в становищі втікачів їм дуже б підсобило оте авто з фашистськими знаками. Вони змогли б вільно проїхати повз комендатуру ворогів у містечку, наздоганяючи емку Марії Йосипівни.

— Знаєте, друзі, по-моєму, непогано б...— розмірковуючи, озвався Віктор до саперів.

— Чи ж упораємося ми з... вантажною технікою у фашистському пеклі? — майже не думаючи, запитав Старовойтенко в тому ж тоні. Аж здивував Віктора не так сумнівами в шоферських здібностях генеральського водія, як незвичайним проникненням у його блискавичну ідею. Генерал знав, яких саперів посилати на відповідальне завдання!

— Як ти догадався? — щиро поцікавився в сапера.

— В нашому становищі іншої думки не могло бути,— озвався й Телегін.— Авто, та ще й з фашистськими знаками, це ж абсолютна гарантія виконання нашого завдання!

— Цілком вірно, товариші,— абсолютна гарантія виконання наказу генерала! А крім того, так хочеться помститися їм, особливо цьому клятому гітлерівському комендантові. Ходімо назирці!

Іти було не близько, довелося чимало згаяти часу. Загадковий ЗІС прорвався просто в необжиті глибини лісу, очевидячки намагаючись сховатися якомога далі від людського ока. Чого, з яким завданням? Шукати партизанів і ловити їх на приманку у вигляді ЗІСа?..

Аж у грудях похолонуло.

— Стійте, товариші! Чи не пастку вигадали нам гітлерівці! — спинився Віктор.