А на шляху лунали накази старшого офіцера. В схрещеному світлі фар двох машин саперів підвели до цього другого «оппеля», звеліли сідати в кузов. Старовойтенко першим ухопився за борт і, ставши на заднє колесо, поліз у машину. Телегіна підсадили.

А перший «оппель» швидко розвернувся, забрав солдатів, які вже поклали в кузов два трупи — застрелених Марією Йосипівною конвоїрів Борі, офіцер сів у кабіну і, козирнувши цьому старшому, швидко рушив геть.

То що ж це таке? Раптом потухло світло в цьому другому «оппелі». Напружуючи зір, Віктор ледве побачив, що з кабіни вийшов і водій. Щось сказав у кузов до саперів. Віктор відчував, що лопається його надсильне напруження, заходить якесь божевілля. Хоч би ж слово почути! Стріляти? Куди, в кого?

Шляхом пройшло ще кілька авто з гарматами на прицепі. В снопах світла обкупали «оппеля», саперів, офіцера і зникли з такою ж швидкістю, як і з'явилися. Одинокий «оппель» лишився на шляху. Ні світла, ні гомону.

Віктор напружив звиклі до темряви очі, ледве розрізнив, як Старовойтенко зіскочив з кузова авто і швидко спустився з насипу, побіг до переліска. «Зрада?» — знов кинуло в жар Віктора. Сміливо виступив з переліска назустріч саперові.

— Вікторе, забирай спорядження, їдьмо!— напівшепотом гукнув сапер.

— Що це, зрада?

— Сам чорт не розбере, що це. Їдьмо мерщій! Вадим з гестапівцем...

— Таки з гестапівцем? Проклятий.

— Їдьмо, кажу! Потім, потім... Він ніби свій.

Зуздром згребли свою зброю, сумки з мінами, шинелі. Північна пора наставала, зменшувався рух автомашин на трасі. На якусь мить притух і гомін війни десь попереду. Офіцер-есесівець зустрів обох на гребені насипу, простяг руку і підхопив сапера під плечі, допоміг Вікторові.

— Мерщій у ліс, там розберемося!— звелів гестапівець досить непоганою російською мовою.

Навіть підсадив обох у кузов. Напівшепотом уже з кабіни порадив Вікторові лягти, і майже в ту ж мить авто рушило з незасвіченими фарами.

В сірому і якомусь невимовно чужому світанку проскочив «оппель» по лісовій автомагістралі. Скільки їх проходить тут майже щохвилини! Марія Йосипівна ледве впізнала сапера. Він сидів на високому борту і пильно вдивлявся в лісові хащі, щоб не прогавити своїх людей. Адже їх там набралося вже чимало.

Та ліс у ту гарячу військову пору причаївся в ранковій імлі.

Авто з шаленою швидкістю пронеслося і мимо спаленого, зруйнованого селища за лісом. Тільки де-не-де попід лісом ще стояли вцілілі, пообсмалювані хати. Там уже ворушилися гітлерівці, якими забиті були ці руїни колишнього села.

— Прифронтова зона,— шепнув Щостопалько Вікторові, хитнувши головою в бік руїн.

Впізнати Віктора в кабіні поруч з водієм було майже неможливо. Есесівський френч, неначе на нього шитий, високий есесівський кашкет робили його схожим на типового гестапівського офіцера.

— При першій же можливості звертаймо геть з шляху. Далі буде ще густіше цієї гітлерівської погані,— ніби радився Віктор з водієм. Шостопалько хитнув головою.

«Оппель» різко звернув у якийсь перелісок праворуч і пірнув просто в хащі. Густий чагарникуватий ліс був чудовою схованкою для людини. Але великому тритонному «оппелю» пробиратися ним було важко.

Довелося спинитись. Командував Віктор. Він швидко вихопився з кабіни.

— «Оппеля» доведеться тут замінувати. Якщо вціліє — наше щастя. А коли наскочать гітлерівці і захочуть прокататись, як ми...

— Прокатаються! Просто до отця Саваофа в обійми. Давай, Костю, споряджай. Мені таки добре баки забив гітлерівець тим спортсменським ударом у рурі.

Телегін подав Старовойтенку міну, а сам відійшов і сів під сосною, тримаючись рукою за голову. Літній сапер, не розмірковуючи, поліз під авто. Жодного слова, якогось вагання. Тільки накинув оком на Віктора, що хапаючись зняв гітлерівський кітель і поклав його в кабіну, де тільки-но сидів сам.

— Коли авто вибухне, від кітеля лишаться тільки ґудзики. Коли б покласти сюди ще й якогось завалющого гітлерівця, все було б в ажурі... — бурмотів Віктор, осмикуючи на собі свою рідну військову гімнастьорку.

— Як-то там наш Станіслав викручується без цього кітеля? Чи повірять, гади? — озвався з-під авто Старовойтенко.

— Повірять,— ствердив Віктор, підсвідомо бадьорячи не лише себе.— Бойовий поляк, ризикує відчайдушно! А як собі синяка наварив, чорт! Я думав, що й око йому вискочить. Перестарався Стась. З усього розмаху вдаритись отак об сосну, це, товариші, треба якої сили волі!

З-під сосни озвався і Телегін:

— Наш Шостопалько на таке не відважився б.

— Вадим теж бойовий товариш. Тепер я вже остаточно повірич: свій Вадим Шостопалько, наш! Скажи, Вадиме, де ти підхопив такого бойового поляка?