Спочатку прокрадалася якась надія. Пан або пропав! А коли й пропадати, так з музикою, яку б почула бодай одна радянська людина. О, та музика!

І поїхавши в авто як гітлерівський вояк, везучи біля себе на сидінні офіцера-гестапівця із свастикою і адамовими кістками на рукавах, остаточно наважився.

Вирушали з автобази разом з валкою грузовиків, призначених для вивезення снарядів до передової. Вивозити мали десь із залізничної станції. Значить, буде час додумати свій намір до кінця. Нарочито відкрив навіть переднє скло, догоджаючи гестапівцю, бо в кабіні стояла спека. Офіцер не добрав, що це навмисний хід. Кашлянувши кілька разів від пилюги, есесівець наказав відстати од автомобільної валки. Навіть пояс, на якому висіла кобура з маузером, розстебнув для зручності, поклав на сидіння.

«Дивовижно, як же вони довіряють куркулям, коли навіть куркуленко-водій його нітрошечки не непокоїть! Свій...» — придавило стопудове впевнення, крижаною брилою впало на розігріті каяття і поривання юнака.

А ліс з обох боків, а день мінився на прохолодне надвечір'я. На сон потягло самовпевненого есесівця, оквислого горбатим носом. Водій зазирнув у заплющені очі гестапівця. Раптом згадалося, що десь за цим районним центром, де саме гуркоче війна, живе в селі його тітка-вдова — материна сестра. Ніколи в неї не був, бо не родичалася вона, куркулихою рідну сестру звала. А мати ж було «такою хорошою тіткою» звала її, все в гості до неї посилала. «Признаєшся,— каже,— тіткою назвеш...» Невже і в ці страшні для краю дні тітка буде такою ж жорстокою до небожа, сина куркулів? Тільки б розшукати хату.

Лише скоса ще раз накинув оком на гестапівця, розквашеного на сидінні в солодкій дрімоті. І, мов блискавкою, його болюче різонуло напосідливе рішення: «Вмирати, так з музикою!»

Різко повернув руль ліворуч, ускочив у перші кущі придорожнього чагарника. На улоговині замуленого дощами кювету авто підскочило, офіцер кліпнув очима. В ту ж мить гарячково лапнув лівицею за місце, де мав бути маузер. Але... кобура була порожня. Шугнув рукою, ледве збагнувши страшну реальність. Авто заглиблювалось у лісові хащі.

— Вас іст...— тільки й устиг вимовити есесівець.

Вадим Шостопалько вистрілив з офіцерового маузера просто йому в лице. Авто в цю мить хоч і притишило хід, але ж не стояло, цілити було важко. Та й сосну спереду треба було обминути.

Постріл не був точним, закровив щоку, налякав. Есесівець зопалу схопився за ручку дверцят, смикнув її. Міг би вискочити, коли б рішучіше діяв. А він після першого переляку, відчувши, що живий, встиг отямитись, вирішив чинити опір. Залитий кров'ю, кинув дверцята, обернувся до шофера. Тоді і пролунали ті два постріли, які почув Вітя та його сапери...

— Ну ось вам і вся моя розповідь, товариші партизани.

Вадим, одягнутий у гітлерівський мундир, замовк, давляче ковтав слину. Опустив голову, чекав присуду партизанів, бо обидві гвинтівки були спрямовані йому просто в груди, готові щохвилини прикувати гітлерівця до товстої сосни. Маузер Шостопалька був у руці Віктора.

— Та-а-ак... А ти знаєш, що Марія Йосипівна тут разом з нами партизанить? Командир загону вона! — мовив Віктор, якось хоробливо ламаючи в голові сплутані думки, симпатії і розчарування та лють.

— То... стріляйте! Я син запеклого куркуля, ворога радянського народу. Але ж я... радянський громадянин, я...

— Ти теж ворог.

— Ні! — рішуче похитав головою Шостопалько.— Я не ворог. Я приховав автомашину, щоб повернути нашим. Убив фашиста. І тепер піду...

— Куди?

— До чорта в зуби!. Убиватиму їх, гадів, щоб намостити з їхніх трупів оту піраміду Хеопсову. Може, тоді наше радянське правосуддя... помилує мене!

Шостопалько, як покарана дитина, довго тримався, ціпив зуби і таки заплакав. Просто відвернувся геть, дав волю сльозам, не закриваючи долонями очей, не б'ючи себе в груди кулаками. Тільки округлилися очі, погляд перескакував з Віктора на саперів. А щоки писалися принизливими смугами сліз, як у немовляти.

І опустилися гвинтівки саперів. Той переконливий плач не здався їм грою ворога.

— Хай ти пропадеш, падлюшний! — вередливо мовив найстарший у цім гурті сапер Кость Старовойтенко.— Може, і справді, товариші, перевіримо? Якщо це правда...

— Чи нам тут розібратися самим?— сумнівався Телегін.— Якщо він по-людському, то і ми... Згодився б такий і нам у загоні.

— Гаразд. Ходімо, покажеш...

— Покажу. ЗІСа я загнав у приярок, щоб тільки самому знайти після війни.

— Знайдеш і для війни... Ходімо показуй, доки не повечоріло. Ітимеш попереду. Коли наведеш на гестапівців, перша куля тобі.

— Один він. На вбитого наведу.

Під двома спрямованими на нього гвинтівками повернувся і повів. Десь глибоко народилася надія, шорстка й колюча, як доля проклятого. Але ж — надія!

Зовсім смеркало, на літню ніч бралося. Тими ж нетоптаними стежками в гущавині лісовій Віктор та двоє саперів вирядили Шостопалька на відчайдушне іспитове для нього бойове завдання.

Перечекали групу авто на шляху, обережно вийшли з рятівного чагарника. Ризикуючи життям, вирішили перевірити відданість Вадима Шостопалька. Насторожено вслухалися, поспішали на шлях до цементової рури, умовленого пункту зустрічі з Шостопальком.