І раптом чудова ідея осінила Лужінського: підійти й собі як репортер — геніальна ідея! Шановна міс напевне ж поцікавиться, чи був на побаченні в героя її протеже, «інженер Ян Крашевський». А хто його вирізнить з такої череди газетярів?

В руці опинився блокнот, у другій — паркер. Підійшов до юрми і втиснувся в неї. Жоден з екзальтованих газетярів не звернув увагу на появу ще одного «власкора». Всі були надто заклопотані, надміру змобілізовані, щоб якось прорватися з своїм запитанням до легендарного аса.

Але Горн з якоїсь дивної інтуїції відчув новака.

— Здається, вперше бачимося,— якось вільно і майже інтимно чи то запитав, а чи просто констатував він.

— Безсумнівно! Тільки з поїзда,— відрубав Лужінський, лагодячись записати наступну фразу.

— По вимові чую співвітчизника. Так це чи ні, але приємно, нарешті, почути й тут по-справжньому рідне берлінське слово. Давно прибули, звідки? — допитувався зацікавлений ас.

— Лише сьогодні вранці, але... не з Берліна, а... з Варшави,— зорієнтувався і випалив Лужінський. Адже кореспондент від варшавської преси напевне ж щось більше важить, аніж якийсь засиділий в тісному Берліні. Саме у Варшаву, окуповану гітлерівською армією, фашистська преса кинула найспритніших газетярів.

Ефект надзвичайний. Лужінський сподівався на нього, але це перевершило його сподіванки. Горн кинув сигарету в урну і ступив до Лужінського, розштовхнувши газетярів. Обняти чомусь не наважився, але ж як по-панібратському вхопив за обидві руки вище ліктів.

— Давно з Варшави, як там?..— закидав запитаннями знудьгований «герой». Навіть відповідей не чекав. Нашвидку якось огризнувся до юрми газетярів, махнувши їм рукою, і звернувся лише до Лужінського.— Знаєте що: сьогодні мене виписують звідси. Переїжджаю в номер готелю, бо на батьківщину в стрій поки що не можу повернутися — треба клопотатись: я ж інтернований. А їм,— льотчик озирнувся на гезетярів, які намагалися сфотографувати його,— я вже стільки всього наговорив, що і сам не доберу, де кінчається правда і починаються пригоди Гуллівера.

Сміх аса підхопили газетярі, товплячись на виході. Засміявся і «капітан Лужінський», як відрекомендував він себе льотчикові. Коли проходили через веранду, Лужінський попросився зустрінутися «солідно», чим викликав щиру посмішку льотчика. Щирий потиск руки ствердив цю дружню домовленість.

«Дуже добре!» — констатував у думці Лужінський. Фразу Горна: «де кінчається правда і починаються пригоди Гуллівера...» — кілька разів повторив, йдучи вже на вечірнє побачення з асом. Внутрішній голос підказував, що та правда кінчалася саме там, де її треба було приховати льотчикові від сторонньої цікавості. Не така вже пристойна для солідного аса участь у викраданні дітей від матерів!

І відчув, що від цієї підозри його аж дрож пройняв. А що коли це лише фантазія зневіреного в успіху шукача? Які гіркі, на цей раз уже катастрофічні розчарування!

Так і зайшов до готелю, замислений у розгадуванні аса. Вперше на цій землі тут уважно перевірили в нього документи. Як добре, що не фальшиві документи міс Гревс, а якоюсь мірою свої він використовував у цьому випадку. Кілька разів, клерк, очевидячки переодягнений поліцай, сам до себе проказав: «Станіслав Лужінський-Браге». Відчувалося, що прізвище його цілком улаштовувало, але при ньому «Станіслав» ніяк не вкладалося в натреновану на прізвищах чужинців голову поліцая.

— А-а,— нарешті, осінило поліцая, і він усміхнувся: — Поляк, емігрант?

— Польський німець, прошу. Але тепер лише емігрант, ваша правда,— засміявся Лужінський, беручи документи з рук поліцая.

Навіть сам не зовсім був певен, що неодмінно треба було додавати так інтимно оте «тепер». На щастя, поліцейського цілком задовольнила та випадкова фраза. Він пропустив Лужінського в п'ятдесят шостий номер, дбайливо записавши проти номера в довіднику: «Польський німець Лужінський».

Льотчик Ганс Горн здався йому на цей раз якимсь замріяним красунем. Сіра в ледь помітну цяточку, добре пошита пара підкреслювала не тільки широкі плечі мужньої постаті, але й манери вихованої, абсолютно цивільної людини. Тільки якась хвороблива схудлість досі лишалася від втрати крові ще під час поранення, коли був збитий у повітрянім бою. І сам він, не знати з якої причини, зніяковів, навіть зарум'янилися його блідаво-схудлі вилиці, коли поглянув у очі гостеві.

— Пробачте, гер Горн, мою настирливість, але мушу дещо...

— А мені все ясно: ви не кореспондент, не газетяр. Я це зрозумів ще з учорашньої короткої зустрічі,— перебив Горн, досить гостинно вітаючись посеред кімнати.

Що йому відповісти, як повестися? Такої зустрічі Лужінський не передбачав. Не так зустрічала його міс Гревс, і легше йому було лукавити з нею.

— Що маю сказати, гер Горн, мені важко щось приховувати від вас, бо прибився на цю зустріч я з чистими думками. Звичайно ж, у тій ситуації вчора мене захльоснула, як то кажуть, хвиля імпровізацій,— виправдувався Лужінський, вишукуючи якісь середні форми між правдою і вимогами обережності для справи.

— Майн гот! — дружньо і, здалося, цілком щиро вигукнув Горн.— Облишмо це, вважаймо, що ми квити! Ви вже снідали, випили нашу традиційну берлінську каву?

— Дякую. В даному разі будемо точніші: мав би випити нашу краківську, прошу.

Якесь шибайголовство раптом підштовхнуло Лужінського на таку визивну відвертість. Тут би можна було назватись і варшав'янином. А це справило враження. Адже тепер льотчик уже не міг припускати, що це звичайне «земляцьке» побачення. Його гість прибув з Варшави чи навіть з Кракова спеціально для цього побачення в якійсь інтригуючій справі!