Та я забігаю наперед, прошу пробачити. Перше, чим ми особливо зацікавилися,— це мотори, вся силова система катера. Навіть побіжний огляд ще і не висушеного катера дав дуже оптимістичні надії. Силова система ніяких ушкоджень не мала, а катер був зовсім новий. Пальне поки що було під водою, задраєне. Торпедований катер почав інтенсивно тонути носом, вода захлинула його, бо пробоїна виявилася досить великою. Обслуга в паніці, не зорієнтувавшись, відразу ж спустила шлюпки і залишила його тонути. Залишила і, певне, була негайно ж підібрана, думаю, одним з кораблів противника. За дівчинку, може, і згадав котрийсь, але... як згадують покійників. Це нормально для піратів, що взялися за таку справу неприхованого шантажу. Протягом дев'яноста двох днів мого перебування на острові я не відчув, щоб про катер хтось згадав на континенті. Може, й шукали десь там, де він затонув. Ми ж на острові цього не відчували. Та вас цікавить дівчинка?..— Льотчик знов примовк і замислився. Кілька хвилин пильно вдивлявся в Лужінського, примруживши очі.

— Що вас непокоїть, Горн? — запитав Лужінський, підводячись із-за стола.— 3 першої миті нашої зустрічі я був щирий і одвертий з вами. Доля тих чудових піонерів тепер уже спільна з долею нещасної дівчинки. З вашої розповіді я роблю висновок, що та доля тепер залежить лише від вас, шановний гер капітан.

— Острівець знаходиться в океані, заповненім підводними човнами британської коаліції. Я сам кілька разів спостерігав, щоправда десь аж на горизонті, цілі підрозділи морської авіації над океаном.

Лужінський аж розгубився: що сталося з Горном? Він сидить замислений, немов стривожено длубається в думках.

— Так, авіації моїх ворогів. Ви знаєте, Станіславе, я знов відчув сумнів, чи варто було зізнаватися перед вами. Ось уже який час я тримав цю таємницю при собі, при своїй совісті, вагався. Будемо вважати нас чесними людьми в поводженні з таємницями. Як людина, я вдячний тим піонерам Росії і нічим їх не скривдив. Дев'яносто два дні інструктував, чесно наставляв. Кожен з них тепер може замінити першого-ліпшого матроса!

Отже, як ви, певне, й відчуваєте, мене почали терзати муки патріотичного каяття. Якось прокинувшись уночі, терзаний тою патріотичною гризотою, я вийшов надвір і пройшов до катера, нарешті прикріпленого на тросах. На острові ми були самі і вже не ставили вартових на ніч...

Тут, біля катера, мене знову охопили муки патріота. Хотілося псувати, шкодити, зірвати катер з тросів... Та почуття людини, яку врятували ці піонери, завжди переслідувало мене. Я був вдячний їм за життя, як вдячні ми своїм матерям за народження...

Я пішов від катера на берег, щоб якось заглушити ті зрадливі голоси руїнництва. Прилив спадав, але наш пліт з шести товстих колод, прип'ятий на березі, ще гойдався на хвилях. Дроти, якими був прип'ятий, натяглися, мов струни. І я, відчепивши їх, зійшов на пліт. Як іскра блиснула і запалилася рішучість: геть звідси, з острова! Доки ж тут бути? Я не зганьблю піонерів, не зраджу людську вдячність.. Нехай живуть, нехай...

Хвилі відливу, мов пір'їну, понесли мене з плотом. На перших же десятках метрів від берега океанські хвилі злостиво карали мене, захльобуючи за той нерозважний вчинок. А я й досі ще не певен, що зробив злочин.

Ну, ось так я до ранку вже й не бачив нашого острівця. Ранок і сонце дали мені напрямок, а весло й рішучість наближали до континенту. Вже другого дня надвечір я його побачив, як мрію, в туманних далях над хвилями. Радість, і каяття, і жадоба жити заразом оволоділи мною. Але в океані найсильнішим стає останнє — жадоба жити!

Коли десь на світанку третього дня мене підібрали португальські рибалки, я ще не втратив ні свідомості, ані волі. І це була ще більша мука! Голодний, знесилений тридобовою борнею за життя, я збрехав своїм рятівникам: збитий у бою, рятуюсь з якогось острова. Я не хотів бути невдячним до своїх людяних ворогів. Я брехав і, як бачите, досі всім брешу, не признався нікому про піонерів.

Але ж скільки можна? Доки мушу каратися сумлінням за подароване мені життя? Невже за дев'яносто два дні я не виявив тої вдячності на сізіфовій праці перетягання їм катера? Катера моєї ж держави!..

Отже, як патріот, я, нарешті, вирішив: мушу заявити про катер, виконати свій обов'язок перед державою!..

— Ви певні в тому? Кому заявити? Владі цієї... «нейтральної» країни?

— Лужінський не згадав про моє право сказати це своєму німецькому урядові,— нарешті, признався льотчик.

Тепер уже замислився Лужінський. Розповідь була нервовою, але і захоплюючою. Все було сказано цілком відверто, без приховувань. Спочатку, захоплений і стривожений, стояв, не спускаючи очей з німця. Потім відіпхнувся од столу, пішов навколо нього. А льотчик, як жертва під поглядом полоза, звівся з стільця. Ситуація, що і говорити, значно ускладнилася. Та чи буде цей польський емігрант, комуніст настільки необачним, що піде на скандал?

— Маєте зброю? — запитав німець, болісно посміхаючись.