— Бременського? — похопився чиновник.— Ви певні, що він був бременський?

— Диявол їх розбере, цих комуністів. Пам'ятаю, що і наш особливий відділ армії мав справу з якимсь комуністом Бердга...

— Бердгавер! Справді, прізвище цього Бердгавер. То не... Варшава?..

Фельдфебель відчув щось нове в людині, чиновник теж вишукує привід для розмови.

— Яка там Варшава? Типовий бременський. Напрочуд німецьке прізвище,— поквапився відповісти.— Десь, мабуть, з півночі Німеччини. Робітник судоверфі, портовик. То вам і не сказали досі? А... «Бременський Сергій велів», це точно. Сміху було: всі захоплювалися цією єдиною російською фразою...

В цей час ворухнулися двері, міг вийти офіцер, з яким прибули вони сюди.

— Хайль...— відкозиряв Шютце, поспішаючи в ті ж двері на явку до коменданта. І встиг помітити, як чиновник аж похопився притримати його ще біля себе. Уста, на диво, по-ідіотському скандували пошепки: «Бременський Сергій велів!» Скільки клопоту завдав чоловікові. Напевне ж, це не йому адресувалося.

З дверей дійсно вийшов той офіцер, який привіз цього на очну ставку. Вийшов не сам, а з молодим, в ад'ютантських аксельбантах есесівцем. «Молодий, а яке бите це есесівське щеня!» — мимоволі подумав. «Щеня» окинуло поглядом приймальну, ніби несподівано зустрілося очима з чиновником. І здалося тому нещасному, що в ад'ютанта на устах, як і в нього, бринить якась фраза — теж зв'язок шукає, а чи провокує? Підійшли до чиновника, спинилися. Він важко зітхнув, ніби і не помітивши тих спазматичних посмикувань уст ад'ютанта.

— Вам доведеться пройтися з ад'ютантом. Там скажуть... Раджу добре роздивитися і пригадати, якої держави паспорт мав той комуніст.

Шютце міг би ще і не йти до коменданта. Та повертатись до чиновника ще раз не наважився: можна викликати підозру принаймні у нього ж. Рішуче зайшов на прийом до коменданта. До того ж раптова думка, нарешті, знайшла якийсь вихід. Швидше б до коменданта!

Полковник військ СС зустрів його з-за столу допитливим поглядом примружених очей. «Людина вкрай зморена»,— констатував Шютце. Щаслива ознака.

— Хайль Гітлер! — чітко відрубав фельдфебель, доповнивши ту чіткість міцним пристукуванням каблуків.— Фельдфебель Шютце, відібраний за спецнаказом з перекладачів особливого відділу штабу!

— Мова? — ледве видушив з себе полковник.

— Російська! — також піднесено відрізав фельдфебель.— Три роки мюнхенської спецшколи російської мови, два роки праці в державній комісії розвідки при...

— Досить! Відпочинок лише до ранку. Праця в групі Норд-Ост! Завтра з'явитесь до капітана Брюнне. Все...— полковник ударив долонею по розпухлій папці з паперами.

— Дозволите? — запросився Шютце, перемігши вагання. Полковник тільки підвів голову, але очей не роз-кліпив дужче.

— Разом зі мною привезено того... на очну ставку з якимсь комуністом.

— Ну?

— Він може... не впізнати, завагатись.

— Що ж порадить фельдфебель? — Трохи розкліпилися очі в коменданта, уважніше оглянув фельдфебеля.

— Нехай би свідок посидів прихований в час допиту того ворога. Напевне, пригадає, давно ж не бачилися.

Полковник відвернув погляд, ще більше примружив очі. Товстим червоним олівцем заклопотано стукав по столу. Думав, а чи просто грав?

— Фельдфебель давно працює перекладачем на допитах?

Шютце вважав за найдипломатичніше знизати скромно плечима і нічого не сказати. Це ж так зрозуміло, що він не новак у цій справі.

— Чудово, фельдфебелю. Повернути до мене ад'ютанта. Молоде, вчитися йому ще та вчитися!

— Єсть позвати ад'ютанта! Хайль Гітлер!

Фельдфебель чітко повернувся і, мов вистрілений, вискочив з дверей до приймальні. Ад'ютант уже відкозиряв офіцерові, який вийшов разом з ним від коменданта і заговорив до чиновника.

— Момент! — тихо гукнув Шютце до ад'ютанта.— Гер полковник наказав заховати свідка і дати йому можливість послухати допит того комуніста. Але так, щоб свідок міг бачити його, роздивитись і... пригадати. Зрозуміло?

— Цілком. Хайль...— відкозиряв ад'ютант, різко обірвавши розмову з прикордонником.

Як і годилося, в цій жахній установі, допит Жозефа Бердгавера другого дня провадили майже серед ночі. На цей раз допитували не в тій камері слідчого, обставленій приладами для кривавих допитів, а в сусідній кімнаті одного з помічників коменданта — капітана Брюнне. У широкій кімнаті поруч з портретом Гітлера висів дротяний нагай, аж чорний від людської крові. Кімната була обжита: стільці, навіть диван, висока спинка якого майже закривала віконце до сусідньої кімнати. Допитуваний пам'ятає і ту сусідню кімнату, і віконце з неї. Кілька разів і його допитували кати через те віконце. Бо за ним у кімнаті були всі жахні прилади звірячих методів допиту.

Сьогодні віконце недбало заставлене диваном, поверх спинки якого зяє чорна прірва неосвітленої кімнати. Арештант відразу зрозумів, що з того чорного отвору за ним стежать такі ж кровожерні кати.

А за стіною на цей раз в глибу кімнати за арештантом стежили аж двоє. Молодий ад'ютант, як ретельний службист, мусив супроводити свідка на ці таємні розглядини. Зроблено справді винахідливо: з темної кімнати було добре чути і крізь віконечко добре видно арештованого, що сидів боком, освітлений сильними лампами.