— Будь ласка,— подав кольта льотчикові. — Заряджений?

— Звичайно. Але... куля не дослана. На запобіжнику...— віддав і знову підпер голову обома руками.

Горн відчув себе, як у нестерпному чаду. Що це? Демонстрація, а чи й справді людина в тому напруженні витратила себе, знесиліла до краю. Звичним рухом військового витяг обойму з револьвера і, підкоряючись якимось незрозумілим законам товариської солідарності, віддав полякові ту обойму. Лужінський машинально взяв її і впустив у безодню кишені.

То що ж сталося? Ще більше нервував Горн. Підійшов і тихо сів поруч з Лужінським. Якусь мить помовчав, міркував, граючись пістолетом.

— Давайте порозуміємося. Ця містифікація нічого мені не пояснює. Для чого ви це зробили, чорт би його взяв?

— Що саме: висадку з вагона, а чи оці... збройні маніпуляції?

— Все оце, а особливо — маніпуляції.

Капітан аж тепер глибоко зітхнув, оскаженіння, нарешті, минуло. І теж підпер голову рукою, намагаючись збагнути все, що скоїлося за ці кілька годин.

— Дуже просто, дорогий капітане. Ви мусите знати, що я комуніст, який утік з гітлерівського концтабору. Коли б я справді не дорожив своїм життям, яке належить більше партії, ніж мені, повірте,— і пальцем би не зворухнув, щоб оце тікати з поїзда. А поза цим, доля тих дітей тепер на моїй совісті. Ви ж так легко вирішили повідомити про них владі! Не просто владі, прошу пробачити, а владі ворожій для цих дітей. Ну, хіба міг я вчинити інакше?

— Ви божеволієте, гер комуніст. Типовий шок божевілля...

— Ні, капітане, не те,— перебив Лужінський.

— На якого ж дідька ви вчинили оцей божевільний трюк, чому не домовилися ще у вагоні? У вагоні в нас якісь речі, харч. Можна ж було домовитися і...

— Стривайте. То ви вважаєте божевіллям саме цей акт втечі, а чи намагання врятувати дітей? Е-е, ні: прошу тверезо цінити той акт і зрозуміти, що другого виходу в мене не було. В Перпіньяні діє фашистська комендатура, і саме — гітлерівська. Для вас — це нормально, ви не комуніст і їхній же ас. А для мене, втікача від гестапо...

— Ви ж зі мною... В чому справа, чому ви регочете, Станіславе? Так, так, ви зі мною! І будьте певні, я не дійду до такого безглуздя, водити вас під націленим пістолетом.

— Це зробили б без вас. Навіть словом не запитали б. Який-бо ви наївний в цих питаннях! Та з одного я радий: ви правильно зрозуміли мою рішучість, або, по-вашому, брутальність. Це був крайній захід...— Лужінський несподівано занервував,— Усе ж я захоплений вашою витримкою, гер Горн! Пробачте мені той крайній захід.

Німець прибрав кілька камінців, зручно вмостився і ліг. З-за лісу, нарешті, вийшов немов надгризений диск місяця. Холодне, мертве світло ще більше здеформувало навколишній світ, блиснуло на металі кольта, якого віддав Горн Лужінському.

— Ну, гаразд. Усе це, зрештою, вже в минулому. Але я волів би мати якусь гарантію, що не повториться більше чогось подібного,— заговорив з дивовижним спокоєм.

Лужінський аж обернувся, звівши голову з рук.

— Подібного не буде, обіцяю. Але давайте справді домовимося, як чесні люди! Обіцяйте мені, що в своїх дальших діях не будете шкодити мені в єдиному: в поверненні тих дітей на батьківщину.

— Ха-ха-ха! Та ви й справді збожеволіли, гер комуніст! На диявола мені ті ваші діти! Ну, забирайте їх, цілуйтеся, виховуйте з них таких, як самі, комуністів. До чого ж тут оці мої поневіряння, оця... романтика! Романтика з кольтом над потилицею. Чортзна-що...— Трохи помовчав, озирнувся на поляка.— Що маю зробити, щоб запевнити вас у цьому, гер Лужінський?

— Я вірю вам. Пообіцяйте тільки, що на шкоду тим радянським дітям нічого не вчините. Якщо ж ваше серце дозволить вам ще і допомогти мені зняти нещасних з того якоря, ви залишите в моїй душі незабутню пам'ять.

— І все?

— Тільки й того.

— Боже мій! Треба було таку комедію ламать... Чому ми не поговорили отак раніше?

Тепер німець знов підвівся і сів поруч. Рукою майже грубо одірвав підперту правицю Лужінського і, затиснувши її, міцно та урочисто стрясаючи, підніс угору, як для присяги.

— Клянусь! Ні богом, ні дияволом, а совістю людською, батьком своїм — рурським шахтарем...

— Досить, вірю! Цього цілком вистачить! З цього часу я полюбив вашого батька і за велику честь вважатиму зустріч з ним!