–  Товаришу сержант, беріть команду на себе.

І ти не вагався, не було там часу для вагань:

–  Рота, слухай мою команду!

А далі все змішалося в хаосі, не було ні днів, ні ночей, не знали, який день на світі, яке число. Вже, здається, й болю не було, була тільки отупілість виснаги, дзизкіт куль, вибухи, атаки та контратаки. Часом хотілося, щоб убило. Стати нічим, перейти в нічогість, востаннє зітхнути серед цих чадних вирв, серед чорторийства, де позавпсали на кущах людські нутрощі, а поруч, у міспві землі, бруду та крові, знівечено лежать всюди рештки тих, що недавно були ще людьми. І коли ти, іноді звівшись, навмисне стояв випростаний, нехтуючії собою, Решетникова рука, звідкись потягшись, міцно хапала тебе за ногу, стягувала в окоп:

–  Так не годиться. Життя, воно не тільки твое… Чого ти його по-дурному під кулі?

Отоді, на тих рубежах, ви бачили сонце, яке не світило. Було в небі, стояло сліпучим диском над вами, але до вас ніби не досягало, ви на землі були цілоденне ніби в присмерках.

Де всі вони тепер, оті, яких жорна оточення день за днем домолочували десь за Білгородом, у лісах та в полях? Невідомі солдатські подвиги, розсипані по лісах, чесні безвісні сяїрті, чи оживуть вони коли-небудь хоч у легендах? Вмирали, оживали, падали скошені і знову підводились, щоб битись до останнього патрона! І все те перейти, щоб опинитися в пеклі Холодної гори, щоб тут завершилась ваша страдницька путь? Ці всі, що в нещасті, - невже їхня сила так і розтане? Чи ще озоветься десь - в інших полях та лісах - гнівом помсти й розплати?

Палить і палить камінною спекою Холодна гора. А під заплющеністю вій, у фільмах уяви - буйно сніги хурдолять, і люди крокують у масках, і натовпами витанцьовують серед нічної хуртечі білі, незнищенні ельфи Півночі.

Це ж протиприродне: жити ненавистю, день за днем горіти нею, носити її в собі. А ти носиш. А могло ж би життя людське розквітати в любові!… Нема тут для неї місця. Суільки доль, стільки розумів, стільки кохань і прощань вбито в отару, напхано в дротяну загорожу. І над ними лобур на вишці пітнявий, з автоматом, з губною гармонікою.

Намагаюсь збагнути отих, що на вишках, на вежах нашого горя. Он один - пітняво-рудий шмаркач в пиріжечку пілотки, з автоматом, що все чомусь сюди стирчить, па пас. Хто ти є? Геній чи ідіот? Юберменш, надлюдина? Справді віриш у це? Чи що там сидить у твоєму арійському лобі? З якою думкою одягав свій мишачий кітель і той набакирений пиріжечок пілотки, з яким почуттям оглядаєш людське вировище під ногами? Що я значу для тебе, для зброї твоєї? Мішень, ціль, безбарвна пляма під муром? Чи ти справді певен, що можеш зневолити мене, переінакшити, що як здер з мене чоботи, так само зможеш видерти, виграбувати з мене й душу? Гадаєш, мабуть, що залівною п'ятою зумієш розтоптати мій дух, поступово перетворити мене в худобину, в раба? А як же тоді з усім тим, що було? З поемою Дніпрогесу, і з багряним листям, що шелестіло нам у парках, і з тучею Тарасового чола? Як бути з ліхтарями кохання, що світили нам в осінніх туманностях?

Щойно бігав по табору божевільний, жахав усіх ямами очей, налитими дикою, аж білою, блакиттю безумства, - це вже не перший тут випадок божевілля: від горя, від страхіть, від сонячних ударів. Доки не впіймали й не добили його вартові біля східної вишки, все бігав з дивовижною викрутливістю по тюремнім двору, в роздертій сорочці, чорнобородий, ганяв несамовито очима, кричав:

–  Мої володіння! Мої!

І чим не володіння? Чим не райх? Є тут князівство Баланди, де панує диктатура Черпака, і лихо тому, хто відважиться стати вдруге до черги або замість посудини підставити пригорщі; є тут герцогство дизентерійного Багна, де панує відносна безпека, бо туди навіть верховний комендант, а відтак і дрібніші воліють не потикатись; є графства, маркграфства розпуки і відчаю (мені, як історикові, ця класифікація близька), є республіка Базарна, де вже з'явилися міняйли, бариги, лихварі, де за валюту править грудочка макухи і дрібка тютюну; укладаються контракти, зароджуються змови, виникають середньовічні ремесла: цех клепальників, де, розсівшись у ряд попід муром, трудяги-мовчуни цілими днями клепають з бляшанок котьолки на продаж; цех шевців, де вмілі руки майструють із потертих гумових скатів- щось схоже на постоли… Людська безліч, мурашнище, де все хворобливо вирус, снує, перетікає, створюючи ілюзію майже унормованого життя.

“А полезного житія було ему… стільки-то літ”, - писалося в старих епітафіях на каменях надмогильних. “Полезного житія”! А що “полезного” зараз в оцьому нашому “житії”? Валятись, конати, мучитись тут, доки за якусь травинку пошлють тобі кулю в живіт і ти звалишся в останніх корчах десь під парканом у сміття, у вугільний пил? Сіро й буденно, без будь-яких епітафій… Так це робиться зараз, в цивілізований вік.

“Історики, шикуйсь!” - згадую дзвінку студбатівську команду, і з свого напівсну, напівбожевілля, коли світ уже повивається жовтизною крайньої виснаги, намагаюсь збагнути цю карліткову і водночас гігантську державу Холодної гори. Всевладну, цотворно розбухлу драмами, знівечерими судьбами, жорстокістю розправ, горем, злочинами, смертями… Як розбещує людину сама можливість принижувати інших, топтати, розстрілювати безкарно! Як п'янить пайнікчемнішого нікчему його влада безмежна, брутальна. Коли женуть колону, автоматники, здається, тільки й ждуть, щоб котрийсь із вас зробив спробу до втечі. Йому потрібен втікач. Жадоба садиста матиме тоді поживу, диркне з автомата… побачить ще одну людину в конвульсіях…

Збожеволілого вже потягли за ноги кудись. Дико вирячені.білки очей зникли між кованими чобітьми, а крик його ще мовби й досі літає в повітрі:

–  Мої це володіння! Мої!!

Жовтіє, наче крізь воду, нам світ Холодної гори; люди снують, як сомнамбули, з-під шкіри випинаються кості. Сонливість, апатія, збайдужіння. А ще ж недавно все це були здорові люди! Здорові тілом, нормальні психікою… Де взяти сил? Чи носимо ми ще в собі достатній опір обставинам, опір, що тільки й здатен робити людину людиною? Чи починаєм призвичаюватись, втягуватись в це баговиння поволі, звикаємо тупо й терпляче страждати? Казали, страждання здатне очищати душу. Можливо, це так. Але тут я поки що бачу частіше, як воно спотворює нас, обертає на сонливі ходячі тіні. Мудрі, дошукуючись колись смислу людського життя, вбачали його в тому, щоб пройти невловним поміж тенетами світу, збагнути самого себе, відкрити в собі божественне начало. В чому ж воно виявляє себе в цій-державі наруги, на цій окаянній Холодній горі? В гамірній колотнечі базару? В отім монотоннім безкінечнім клепанні, від якого можна здуріти? У спритності передсмертній, з якою чіпляються за соломинку життя? Чи надто, може, я суворий до своїх нещасних товаришів, яким тут випало те, що досі нікому не випадало?

Багато днів і ночей перед цим розігрувалась величезна драма, в яку було втягнуто сотні тисяч людей. Вогнем писалася десь на схід від Білгорода трагічна прелюдія Холодної гори. Ще ми по кільканадцять разів на день ходили в атаки, наступали на якісь переліски, боронили якісь пагорби, а зловісна тінь цієї Холодної гори вже зависала надрами. Ми не хотіли помічати своєї приреченості. Звечора тут, а на ранок повземо по іншому схилу, залягаєм на іншому рубежі, вгризаючись у землю під шквальним вогнем… То була тяжка, безоглядна праця солдатів, і війська, в тому числі й штурмова твоя рота, сформована з решток батальйону, нічим не заплямували свою честь. Небо вже було їхнє, блакить його була в ті дні для ревіння їхніх штурмовиків та виття бомб, для струменів вогпю, якими вони з коротких відстаней розстрілювали нас. Спершу чути було канонадні гуркоти десь на Воронеж, далеко за спиною в нас, потім і гуркотів не стало чути, а ми, спонукані ненавистю відчаю, з затятістю смертників все ще вели тут бої - запекліші, ніж будь-коли. Зубами тримались за кожен рубіж, не бажаючії знати, що вже скоїлось найстрашніше, що орбіта вогню і сталі зімкнулась в безвихідь і ні ці степи, ні ліси, що синіють на обріях, і самі обрії більше нв належать нам. Носив у собі смуток людини, яку відтепер ніщо не лякало, для якої, здається, полегшенням було б, щоб хоч настало оте кінцеве, щоб обірвався, нарешті, твій найостанніший біль. Та і в найтяжчі хвилини, саме тоді, коли душа жадала підтримки, розхилялися стебла десь біля тебе, з'являлася з жита гранітова сірість Решетнякового обличчя, що так рідно блищало рудою щетиною, патьоками поту.