–  Женуть! Женуть!

Жіноцтво токове разом кинуло роботу. Бригадир Віхола змушений був зупинити молотарку. Всі поглядами - на шлях.

З-за горба, в ореолі куряви, з'являлися люди. Ті, від яких ще недавно стугоніло небо на сході. Ті, що від них десь аж із-за Харкова втікали сюди перепуджені німецькі коменданти з своїми коханками.

Закіптюжені тіні людей, обшарпаних, перевтомлених, в супроводі конвою ступили на тік. Загледівши шаплик з водою, полонені натовпом кинулись до нього. Токові цій водії й по пили, вона була приготована на випадок пожежі і вже кілька днів стояла так, нагріта сонцем, несвіжа, припилюжепа, у масних плямах, - куди ж таку пити? А ці накинулись юрмищем, ошаленілі, давляться над шапликом, п'ють по відіп'ються, наче вік їх мучила спрага, наче ціле літо росинки на губах не було.

–  Нема таки напою над воду…

Дивлячись па спраглий, нещасний цей натовп, плакали жінки. Туга за мужем, за батьком, за братом була в їхніх сльозах. Колосовського ранили ці їхні жалі й співчуття, здавалось Богданові, що котрась із жінок ось-ось у відчаї скрикне: “Ви ж наші! Це ж ви стугоніли небом! Хіба ж мп такими вас ждали?”

Босий стояв перед жіноцтвом, тонконогий, як Дон-Кіхот, в безглуздім своїм галіфе, боз чобіт, в гімпастьорці перетлілій, мокрій від поту. Ноги ледве тримали Колосовського, в спині після далекої ходьби палило вогнем - контузія що давалася взнаки. Десь би присісти. Він час від часу поводйл то плечем, то хребтом, і це, мабуть, впало в око бригадирові, токовому пладиці Віхолі. В кожному разі, чимось привернув ного увагу цей жердинястий, зарослий чорною щетиною полонений з засурмленим, угрюмкуватим поглядом.

–  Ось цей козак, видно, з наших, - сказав бригадир і, скрадливо ступаючи серед притихлого натовпу, зупинився перед Колосовським з рожном у руці.
– Батько ж твій, хлопче, мабуть, козацького роду?

–  Не інакше, - Колосовський важко спромігся на слово.

–  От бач, який я вгадько… Ану ж, козачий сину, докажи їм. Докажи їм, що не забув хліборобської науки, вмієш носити рожни! Глянь, рожен як золото.
– Він аж колихнув ним перед Колосовським.
– Наш, український!

Рожен був високий, як спис. Ідеально відполірований соломою, блищав жовтавим полиском, мов точений весь із старої слонової кості. Бригадир Віхола, випроставшись, неначе який-небудь індійський магараджа, тримав цей в'язовий прадідівський спис, що послужив, певне, не одному поколінню соломоносців.

–  Так на ж, бери, докажи їм!

Колосовський не поворухнувсь. А котрийсь із гурту полонених зауважив скромно:

–  У нас перед війною солому сітками тягали.

Це зауваження ніби жигалом прижигалило Віхолу, аж побуряковів:

–  Отож навчили вас мудреці - сітками по всьому полю розтрушувати! Дітлахів наставлять, вони й роблять дорогу на весь степ!… І.скирти стоять тоді все невивершені, наскрізь від дощів затікають… Хазяїни! А ми хай не з такими темпами, без сталевих сіток, зате чепурненько, - і кивнув на дівчину, що стояла поблизу з граблями: - Вона тобі начинить так, що соломинка з рожна не впаде!

Доки він розбалакував, Колосовський усе стежив за ним. З сивими скронями, з сивими кущуватими бровами, з-під яких засльозено голубіють пильні холодні очі. Губи раз у раз усміхаються, все обличчя - м'ясисте, в червоних прожилках старості - всміхається теж, і тільки в очах цей пильний незникаючий холодок, від якого став не по собі кожному, кого він торкається. Колосовський, позиркуючи спідлоба на рожен, почувався так, мовби якась мара його переслідувала у вигляді цього допотопного знаряддя… Адже ж коли наближались до току, перше, що він помітив, був якраз цей рожен: хтось, стоячи на одному коліні, саме силкувався виважити його, підняти з землі… “Тільки б не це, тільки б не заставили носити рожна!” - подумалось Богданові, і од самого передчуття контужений поперек йому запив болем… І от маєш. Саме на нього й накинув оком цей токовий владика, що, ніби глумлячись, знов уївся поглядом:

–  То як? Рожна злякався? Кишка топка? І це ти хотів у них Харків відбити?

Колосовський дивився на нього з ненавистю. Хотів би приховати в собі це почуття, але нічого не міг із собою вдіяти. Ненавидів цей розпарений картопляний ніс, і бригадирів картуз засмальцьований, і губи усміхнено розтягнуті - посмішка на них ніби прилипла, вона ще тремтіла, але губи вже побіліли від злості. Хто ти, чоловіче? Ти ж жив на цій землі, ходив між нами, наші слова говорив, а тепер… Ким ти став? Ради чого сікаєшся до мене, глумишся, досвідченим наглядацьким оком вгадавши, в який спосіб можеш завдати мені найбільшого фізичного болю?…

Бригадир ще раз виставив рожен, вихнув ним Богданові ледве не до обличчя:

–  Береш чи ні? А не хочеш - так і скажи: відмовляюсь. З першого кроку і вже - саботаж…

Колосовський протяг поглядом по рожну аж угору, до його вістря: “Чи таки взяти, щоб наскрізь тебе простромити? Як черв'яка, причавити до землі цим твоїм рожном!…”

І тут з гурту виступив Шаміль, відсторонив Колосовського:

–  Не може він. Після контузії він, розумієш?
– блиснув білками до бригадира.

Віхола зміряв поглядом несподіваного захисника.

–  То, може, ти? Кунак?

–  Холодна гора покуначить… Давай.

Але цьому чомусь не дав. Запальний, скажений, від такого всього можна ждати… Втягнувши голову в зсутулені плечі, бригадир знову прискалив око на Колосовського:

–  Отож-бо я й помітив одразу, що він у вас якийсь перекособочений… Дай, думаю, поставлю цього козака під рожпа. Хай хребта йому розправить. Рожен - це такий струмспт, що кожен хрящик поставить па місце… А козак, виходить, солом'яний?

–  Сказали ж вам: не може він, - докинув з гурту змучений, підстаркуватий уже полонений, якого й імені що піхто не знав.