–  А не можеш, так нащо ти мені здався?
– з люттю підвищив голос бригадир.
– Облежував би боки десь там, на Холодній горі! А мені треба таких, щоб усяку роботу вміли!
– І знову стишив себе до кривої усмішки.
– То хто ж? Гордий син Кавказу береться? Алє ж у вас там тільки лезгинку вміють вибивати! Винце та “Суліко”! А на хлібцеві - все на нашому, на готовенькому!

–  Ось годі-бо вам, - заспокійливо сказав Решетняк, виступаючи наперед.
– Дайте я.

I рука його тихо лягла на рожен, охопила той спис міцно, кістляво.

–  Ще один кунак-захисник, - бригадир прицінювався до Решетняка, зважував поглядом його осадкувату постать: надійні робітницькі плечі кістлявились під пропотілою гімнастьоркою.
– Вмієш? Що ж, - Віхола осміхнувся криво.
– Бори, виручай дружків… Інтелігенція й тут на простих виїжджає… Ану, Прісько, начини йому як слід!

Дівчина з граблями стояла серед жінок: рослава, з смаглявими персиками щік, в синій кофтині, що на туго випнутих грудях вилиняла, вигоріла двома помітними цятками. Очі широко відкриті, скалчасті якісь від сонця чи від сліз.

–  Ну нащо ви це?
– дивлячись на бригадира, вимовила з болем.
– Люди з піг валяться, а ви…

–  Давай, давай, не розмузикуй, дуже ти сьогодні грамотна! Не на курорт сюди їх прислано! Война - не мать родна… Бери нанизуй!

Сльози затуманювали дівчині очі, коли вона взялася рихтувати грабельками свіжу пухнасту солому під рожен. Ніби ткала її делікатно, охайно, робила це так, щоб соломинки не було зайвої, бо кожна ж соломинка зараз як гора ляже цьому змученому на плечі.

І дух затаїв натовп, стежачи, як Решетняк, опершись коліном об землю, примірюється, обережно заганяє рожен у солому, а потім, натужачись, пробує виважити, відірвати його від землі разом з нанизаним пластом соломи. Трохи підняв і не втримав, повалився на землю, зломлений ношею. Загули жінки, дорікаючи Віхолі:

–  Та що ж це ви, Семеновичу, робите з людьми? Стільки не ївши, яка ж буде в нього держава в руках?…

–  Не ваше діло, - огризавсь бригадир.
– На фронті, мабуть, ящики з снарядами пиряв!…

А Решетняк тим часом пробував що раз і ще раз. І коли Пріся помогла йому грабельками з-під низу, він таки виважив рожна, поставив його сторчма. Передихнувши, з натугою підняв над собою, і, заточуючись, поволі рушив до ожереду.

Полегшено зітхнулося всім, окрім хіба що Віхоли. Зсутулений, з картузом, нацупленим на самі очі, кинув Решетлякові навздогін майже з похвалою:

–  Двожильний, видно… Золоту папаху як одягнув!… В такого пуп не розв'яжеться.

Після цього, порадившись осторонь з конвоїрами, взявся розподіляти полонених по роботах. Тут уже кому що вітало: цих лишає на току, тих на стайню, інших на фермії. Колосовський потрапив у групу, виділену силосні ями чистити. Старший з конвоїрів, які пригнали їх із гебіту і мали тепер повертатись, попередив на прощання:

–  Вдень будете працювати на різних роботах, а на ніч вас знову збиратимуть докупи… Тільки не здумайте тікати: далі Дніпра ще нікому не вдавалось відбігти. Там і кінчалось - без музики. Та й те ще втямкуйте собі: за одного ви всі тут заложники. Один за всіх, всі за одного… Головами відповідаєте!

За якусь годину до заходу сонця в радгоспі зчинилася колотнеча: кілька пострілів віддалено пролунало в стену, прокушпелили, ганяючи сюди й туди, верхівці… Робочий день ще не закінчився, а полонених уже знімали з робіт, гуртами гнали до цегельні. Туди ж незабаром під'їхала підвода в супроводі кінної вартії - незнайомі лютоокі шуцмани горбилися в сідлах. Під'їхавши до полонених, підвода зупинилася, один із шуцманів здер покривало-попону, і вражений натовп побачив на дні воза два знівечених трупи - в синяках, у ще свіжій крові…

–  Ваші?

Старший і молодший. Наче батько й син. Обоє з холодногірців. Ті, що все перешіптувались в дорозі, здається, з одного полку були, мали якусь рідню за Дніпром… Ще ж недавно пили на току з шаплика. Потім було їх послано в поле накидати снопи на гарби… І ось уже… Звалені на дно воза, лежать дровиняками, кинуті абияк: ззаду крізь полудрабки ноги звисають босі, побиті до крові…

–  Втекти хотіли! До Дніпра розігнались! Тільки звідси ще ніхто в нас не втік!…

Так ось для чого позривали з робіт, зігнали всіх холодногірців сюди: дивіться, надивляйтесь на своїх товаришів… Сьогодні їхня, а завтра, може, ваша судьба.

–  Не втік ніхто й не втече! Всюди в нас блокпости! Миша не пролізе!

До вечора й закопали обох у глинищі. Ніякого напису на могилі: навіть імен їхніх ніхто тут не знав.

Ночувати полонених загнали в цегельню, в напівзруйновані печі, де колись гуготіло полум'я, випалювалась цегла, а зараз темрява тхне холодною паленою сажею - руїною, занепадом їхнє. Крізь розвалиш душники проглядають зоряні клапті неба. Біля виходу з печей сидять з гвинтівками двоє вартових - довготелесий і куций. Пат і Паташон. В Огея-Паташона домашнього самосаду ціла торба, дає й хдопцям закурювати, говорить майже співчутливо: