Шрифт:
“Хіба я не маю права на це?” - наче питали її хмелем кидиати довгопони очі.
Власне, він мав цього ждати. Хіба ж можна було не помітити по її розсяяних очах, усмішках, навіть по спалахах наївних скороминучих образ, до чого воно йдеться, не помітити, як день відо дня визріває в пій вже не тільки сестринське почуття. Знав, що нічим це не могло закінчитись, хіба тільки болем марно враженої душі, і все ж був би нещирим з собою, якби сказав, що її хвилювання були йому неприємні, що не зігрівала і його сердечність її, довіра, чистота. Якось, правда, пробував дати їй дещо зрозуміти, щоб стримати, припинити розвиток її почуття, та все ж, мабуть, невдало чи й неохоче це робив…
– Скажіть мені, Богдане… Що то за Таня, що ви все марили нею?
– спитала з смутлпвим неспокоєм в очах.
Не було ревнощів в її голосі, - по могла ж вона собі цього дозволити, та й па якій підставі?
– і все-таки це не була й просто цікавість.
Найінтимніше, найдорожче було те, про що вона питала. Колосовський почував, що давно мав би їй про це розповісти, почував, як солодко йому було зараз про це розповідати…
– Нікому не розповідав, а вам розкажу, Капо… Поглинутий розповіддю, і не помічав, як дівчина, слухаючи, міниться з лиця, кусає губи, все нижче опускає голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потім сказала:
– Щасливий ви.
– І відсторонившись, сухо додала: - Ідіть у палату.
Наступного дня замість Капи чергувала інша сестра. Ще два дні пе з'являлася Капа, і вже в палаті стали турбуватися, чи пе захворіла, а коли запитували санітарок, то не могли почути у відповідь нічого певного. З'явилася Капа аж на третій день, по обіді забігла до них без халата, в гімнастьорці новенькій, в спідничці, в чобітках. З дивним якимось усміхнено-гіркуватим виразом на обличчі наблизилась до ліжка Колосовського, подала йому книжку-томик Єсеніна.
Тільки Колосовський взяв книжку, з неї випала записка. Записка була з одним тільки словом: “Люблю”.
Капа, зашарівшіїсь, стежила, як він читає то слово, потім квапливо стала прощатися, побажала всім одужувати ні видше…
– Що з вами, Капо?
– запитав хтось, і почули у відповідь:
– Виїжджаю на фронт.
Зблідла, постояла мить і, ще раз глянувши на Колосовського, з очима повними сліз ппбігла в коридор. Палатники мовчали, ошелешені.
Мніте час, і не один із них, опинившись знову на фронті, в кожній постаті дівчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься 1вона і на Дніпрі, і на Віслі, і десь за Дунаєм, в угорських туманах…
Глава V
Така ясна ціч! Місяць уповні. Крізь віття дерев біліє клуб серед села-як. писанка, розмальований. Ніби той славетний Воронець десь у передгір'ї Сучави… Пливе то в пилюці, то по шпоришу тінь огрузькуватої постаті. Сергій-оператор, закудланий, ніби щойно з сіновалу, неквапом кружляє довкола клубу, обникув, оглядає його то з фасаду, то з причілка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нічний, коли гілля своїми тінями домережує, домальовує кимось із смаком покладений по білому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тією, що звечора пішла й зачинилась. Від неї першої він і почув про цю писанку.
…Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипіита мамою. Йдучи з дому, тільки і взяв її. Коли після війни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотліла й розлізлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тільки розповідь вислухав син про те, як бандитня по-звірячому замордувала її. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Іспанію… І коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. І яскравіє тепер серед садків прекрасний будинок-писанка, весь у художній оздобі. І всі кажуть:
– То сорочка нашого голови!…
“Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлюємо ми чогось важливого поблизу, - роздумував оператор.
– Ось життя чиєсь перецвітає творчістю… Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя - так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось із минулим - пе відділити… А послухай декотрих схоластів на обговореннях… Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподобається, що ми знов повертаємось у вчорашнє. Але ж дистильовано сучасної теми нема! Наш нинішній день наскрізь пґрстканий тим, що було… І думка, і вчинок, все життя наскрізь переткане пережитим… І тим ми й себе вимірюєм теж…”
Роса блищить на листі, па шпориші. “Росиця, - каже вуйна Домініка.
– Небесна роска!”
Ще одна тінь напливає по росянім шпоришу майдану. З рушницею на плечі сторож нічний… Місячне сяйво сторожує людина… Це добре..
– Ти, певне, із тартака? До любки приходив? Чи до кіна?
– Я сам роблю кіно.
– О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батярує…
– “Батярує…” це що значить?
– Батярувати - гультяювати - волоцюжитись - то все єдно… Про що ж буде ваша картина?