Шрифт:
Луки парують озерцями, по-нічному куряться, невидимі серед трав. Коней силуети. В місячнім диму-паволоці віддалено їхні силуети пасуться… А далі поміж кіньми біле щось стоїть - дівчина якась? Дивиться сюди, на тебе і раптом розганяється, мчить просто навстріч операторові (якби камера - влетіла б у камеру!), і вже ось… відірвалася від землі. Лелека! Летить низько, безстрашно, за вимахом крил величезних на мить зникає місяця диск… Мабуть, видно їй з льоту кудлату задерту голову оператора і його освітлене місяцем кругле бальзакігісьне воло…
Пролетіла. Над озеречком протягла свою тінь, віддзеркп.ііілась між лілеями, що біліють, мов гусенята, на незрушині воді.
А коли наблизивсь до річки, ще здалеку помітив: двоє стоять на мосту і, схилившись, дивляться в місячну воду.
Глава VI
– Вона ж його коханка, вся студія це знає… - почув перед, від'їздом про Ярославу оператор, і його це тоді просто приголомшило.
– Наклеп! Брехні міщанські!
– вигукнув, повен обурення, і потім, знервовано заїкаючись, мимрив щось неврозумливо, а та, від якої це чув, сміючись повторювала:
– Коханка, звичайна студійна коханка, і всі знають… Не знаєш тільки ти.
Вона не залишала йому місця для сумнівів, хотіла, щоб він прийняв цю звістку як факт доконаний і не такий, що мусив би дивувати.
– Коханка, ну то й що? Тільки тому, що він одружений, вона не має права закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в заміжню жінку?
І міряла зі сміхом його ведмедкувату постать в картатім довгополім костюмі грубого сукна, кудлату велику голову і чимось пригнічені плечі. Що був Сергій у неї закоханий, тяжко, до безтями, - була це правда. І саме це дико спалахнуло й беззахисне його почуття давало їй, заміжній жінці, весело-іронічну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона знала, може скористатися будь-коли і будьяким чином.
Що вона до нього була теж не байдужа, принаймні деякий час, - в цьому він певен і зараз. Навіть ініціатива знайомства належала їй. Сталося це на одному з переглядів, після якого оператор пішов проводжати її додому. Дощ, і тумак, і жовтки ліхтарів - такий був вечір.
– Що відтоді мріяла з вами познайомитись, - казала Агнсса, - як ви не захотіли до мого чоловіка в групу… - Чому ви відмовились?
– Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремісництва.
– Мій чоловік - непогана людина.
– Можливо, але йому не треба було братись за фільми. Лгнесі подобалась така різка одвертість молодого оператора.
– Боюсь, що ви маєте рацію. Навряд чи жде його золота пальмова віть… Шлюб мій із пим, власне, випадковість. Була я тоді ще студенткою, вір взяв мене на один епізод, а потім обом “щось здалося”, що було сприйняте за “ото саме”… Разом поїхали у відпустку на море, ну й тепер… з мамою живу. Він на одній студії, я на другій, часом в гості приїздить і навіть ревнує… Все, як годиться.
– До мене теж ревнуватиме?
– спитав Сергій.
– О, до вас, мабуть, найбільше. Бо про вас тільки й чуєш: талант! Тут ревнощі будуть подвійні.
– Ніколи не думав, що опинюсь в такій ролі…
– Яка ж роль? Що проводжаєте шлюбну жінку? Що під одною парасолькою з нею? Але ж дощить!
І вона сама тулилась до нього пругким своїм станом, і Сергієві було любо слухати рівний перестук її каблучків по асфальту. Щось майже неймовірне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула на нього увагу і навіть побажала зазнайомитися з ним, дарма що був того вечора навіть неголений, одягнутий з видимим недбальством, прокурений міцними кубинськими сигаретами. Неймовірно було, що саме її веде він під руку серединою бульвару і хвацьковито демонструє перед нею свою похмуркувату дотепність, грубуваті богемні штучки, критикує бронзового коня, що, втиснутий між тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, - і хоч дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесі вони припадали до смаку.
– З вами весело, з вами цікаво. Хочете мати мій телефон?
І дала йому номер свого домашнього телефону. Перш ніж зникнути в парадному, рука в білій рукавичці потріпотіла в повітрі з теплотою і приворожливістю, пальчики, віддаляючись, кілька разів ворухнулись в якомусь майже інтимному жесті.
Ледве діждавшись.наступного ранку, Сергій уже телефонував пальчикам. Рівно о дев'ятій. Ніхто йому не відповів, гудки в трубці були якісь майже насмішкуваті. Може, вона ще спала, а мама була на базарі? Чи з ним просто не хотіли розмовляти, знали, що втьопався, що телефонуватиме о дев'ятій нуль-нуль. І десь там весела особа якраз, може, іронізує глумливо, що ковтюх цей зважився, що посмів…
Десь о дванадцятій йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергій почув її диханпя, швидке, схвальоване, аж ніби трохи злякане, потім був голос, інтимно-стишений:
– Цо ви?
Того дня вони обідали разом в заміській корчмі, де все було під модернізовану староізііну: важкі дубові столи й такі ж впжкі різьблені стільці, - свого вона ледве могла зрушити з місця, щоб підсунутись ближче до Сергія. Під майже заздрісними поглядами інших компаній бавилась дерев'яною ложкою, дарувала своєму кавалерові чарівні усмішки, потім, нахилившись близько, слухала, що він їй скаже. А він, щасливо-засліплений, що вона з ним, що вона біля нього, признавався, скільки мук зазнав за ті години, доки висів на телефоні, слухаючи у відповідь насмішкуваті гудки.