–  Про життя. Про дух солідарності людей перед лицем зла.

–  То є добрий намір. Люди мають ближчати між собою, а не віддалятись… Кольоровий буде?

–  Ні, чорно-білий. Як те життя. Я хотів би зробити його ще й німим. Дати на екрані світ знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дівочим лицем… Німий мав свої переваги.

–  Панові видніше. Німий - то й німий.

–  А ви що - байдужі до мистецтва?

Сторож добув пачку зім'ятих сигарет. Операторова рука несамохіть потяглася за сигаретою, - обкурився за вечір.

–  Прошу, прошу… У нас при лісництві в загорожі ведмідь жис… з ведмедицею, - вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, - туристи привчили…

“Старий має чуття гумору, - це вже дещо”, - всміхнувся в думці Сергій. Бо чогось особливого не ждав він від цього інтелектуала нічного. Сергій не з тих, які ганяються за народними дідами, сподіваючись в кожному неодмінно відкрити.філософа. Оператор вважає, що за плечима має різних філософій торбу і скорше сам міг би пригостити цим зіллям стрічного, хоча б і цього неквапливого на слово дідка… На екрані вже він вибурунював би, цей ходячий колодязь мудрості, сипав би прислів'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дідусь, що в наш час неможливо вже бути філософом для всіх, постарайся бути філософом хоча б для себе…

–  Наташку, ви, мабуть, не любите кіно?

Старий поправив на плечі традиційну, ніби з кінобутафорії взяту берданку, що віісіла ціпкою впнл, у землю.

–  Зілі мунали. Є ті картину під назвиськом: "Люди в кутях”. Бо все менше лишастгіся тях, що пороптали сісан. Що могли б розповісти всю правду…

–  І ви теж… бачите оксаті?

–  А то. Ураган нас мало не потопив… Тріщало все… Матері з дітиськами кричали від жаху - бо ж лячно…

“Перед тими атланлічіними ураганами - що тої урагани та смерчі мистецтва?… І що всі ті філософії перед збезумілим криком матері, що її дитину - на очах - акули рвуть, розшматовують за бортом…”

Було таке життя, коли змізерований хлоп мусив іти світ за очі. Мусиш, коли вдома мелють кору із дереві, щоб пекти а неї хліб, і люди ходять висохлі, як гаки… А по селах на розвішаних всюди плагатах - великі люксусові кораблі, які швидко доправлять тебе за океан, до заробиш торбу долярів 1 вернешся знопу під найлснішого цісаря, бо ніде краще, як під його короною, тільки що люд пухне, збирає лободу попід плотами…

І людина цілує поріг, птахом стає, жене світами за працею. Десь у Трієсті ждуть із шифкаргами кораблів, виглядають обіцяного на плакатах: будуть вам гарно уряджені каюти, “кімнати з музикою”, “салон для пань”… Потім приходять старі смердючі кораблі: на них доставляють худобу в європейські порти, а звідси беруть “людей у кожухах”…

–  Замість худоби тепер туди нас?

–  А то.

Обдурені агентами, на струхлій соломі, в антисанітарії, а хворими дітьми, - екзотичні, недолею гнані за океан “люди в кожухах”, конквістадори новітні… Замість меча - коса, загорнута в ганчірочку, замість бомби - зернятка пшениці, та маку, та всякого насіннячка, що десь там буде посіяне на краю світу…

“Кетл пен” - загорода для худоби в порту прибуття. Сюди людей. На лікарських екзаменаціях чужі руки вивертають тобі повіки - тукають трахому. Найбільше горе тому, в кого очі червоні… А ми ж пливли на такому холоді через океан. В неї очі червоні, бо плакала, а в мене - що на палубі стояв, під дужим вітром!

Ждуть їх ліси перозкорчовані, залізниці непрокладепі, гомстеди та вугільні шахти, що виберуть з них здоров'я до решти. Знатимуть їх біржі праці всього континенту, саме життя навчить їх чуття солідарності… Першими із-за океану вони вітатимуть Леніна, привітають червоні прапори на рідній землі…

–  Зробіть про це фільм. Бо щодалі нас менше стає. Навіть ті, яких тоді малими, нелітніми дітиськами розгойдував океан, нині дідами поставали… Не можу без праці: зробив оце чотири колеса в лісництво і обкував… Кілько годен. Двох синів маю: один інженер на комбінаті, другий у лісництві. Кажу їм: “Бережіть те, що маєте здобуте… Тільки порівнявши - оціните… Вмійте дорожити…”

Похвалився, що ось небіж його має грати весілля, доведеться випити чарку.

–  Багато вже не п'ю, щось ту мені в грудях бракує… - показав на груди.
– Старість. О, якби то ся життя обертало, щоб зі старого знов молодий наставав…

“Наступна стрічка буде про них, про “людей у кожухах”, - під враженням почутого розпалено думав Сергій, повертаючись луками до свого бівуака.
– Ярославі дамо головну роль… Сільська дівчина в постолах - на палубі серед хвиль океану… Вона ж дочка цього середовища, цього краю, ніхто краще неї не передасть почуття молодої людини, що її життєва буря, відірвавши від рідного порога, жене кудись на зарібки за океан… Ось вона у трюмі читає односельцям Франка… Ось відкидає лицяння матросів з команди… Потім погляд її на океан, на всесилля й безмежжя стихії…”

Ярослава - це те, про що йому і солодко, й боляче думати. “О лайдаку! О мой, мой!” Що означають її жарти, її розважання? Здається, вона не вважає тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справді, чи здатен? Інтелект за тобою всі визнають, маєш розум гострий, може, трохи цинічний. А який силою пристрасті, що її так цінують дівчата,? От Головний, той, безперечно, носить у собі прихований вулкан, Ярослава певна цього, її очі тануть при одній згадці про свого кумира. “Я вірю, вірю його життю, його посрібленим скроням!…” - вона здатна вигукнути це десь у студійному коридорі. Та чи не опускаєшся ти, хлопче, до ревнощів часом?