Шрифт:
Згадка про це, може, і втримала мене потім у таборі, коли виколювали номер оцей на руці, коли навіть ночами на нарах вчувався, бринів отой дорогий мені вітер і вставало наді мною рідне, безмірне у своїй великості небо.
Глава XII
Задощило, і фільмування довелось припинити. Ягуар Ягуарович присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда, причина поважна: з неба лило й лило. Обважніле гілля дерев, зелень кущів, картоплі - все ніби порозбухало водою.
Скориставшись вимушеною перервою, Колосовськнй поїхав у справах до міста. Людей кіногрупи позаганяло в класні кімнати. Накурено. Стукає по кутках доміно. Ярослава, схилившись над партою, грав в шахи з Бронеком-дев'ятикласником. Хлопець виграє вже третю партію підряд, і юного гросмейстера це дивує: адже ж перед цим актриса легко його перемагала. Бронек зсуплює брови, напружує всю силу свого інтелекту, шукаючи якихось пасток, розставлених суперницею. Заклопотаний грою, він і не помічає, в якому настрої зараз актриса, не помічає, що їй на віях весь час крізь удавану веселість тремтять сльози: чимось ображена. А вуйна Домініка хоч тільки коли-не-коли зиркне в цей бік, однак душею почуває: щось із Ярославою не гаразд. Здається, переживає, що Колосовський не взяв її з собою до міста… “Не знаю, донцю, чим тобі й зарадити”.
Сергій розважає асистентів та звукооператорів тим, що загадує їм різні химерні загадки, проводить сеанс під назвою:
“Трохи кабалістики”:
– Лінкольн став президентом у 1860 році, Кеннеді - в 1960-му. Яку маєм різницю?
– Сто років.
– Наступником Лінкольна був Джонсон. Наступником Кеннеді був… Джонсон. Джонсон І народився 1808 року, Джонсон II-1908. Яка різниця?
– Сто років!
– І Лінкольн, і Кеннеді вбиті в п'ятницю. Вбивця Лінкольна Уїло народився в 1829 році. Вбивця Кеннеді Освальд - в 1929-му. Різниця?
– Йой! Сто років!
– Ну й так далі. Як пояснити? Хіба не дивна циклічність?
– Вашу хронологію ще треба перевірити, - зауважує один з асистентів.
– Дехто припускає навіть, що на землі бувають інопланетні. Якісь таємничі “санітари” нібито очистили океанські острови, заражені радіоактивністю, і там тепер погнала буйна рослинність…
– Це теж треба перевірити, - висловлює сумнів звукооператор, бородатий юнак, що, як і декотрі тут, не голиться від початку роботи над фільмом.
– А ось про “літаючі блюдця” я сам читав в іноземнім журналі… Нібито в Південній Америці, в джунглях, опускались якісь загадкові істоти на і фантастичних апаратах і забрали з Землі ціле індіанське поселення… не зосталось і сліду.
Товариство бере його на сміх:
– За поширення таких чуток людину треба б вести до психоаналітика… А ще краще - до психіатра!…
Вуйна Домініка, присівши біля Ярослави, вишивав щось тиєю самою низинкою. Ярослава час від часу приглядається і до її роботи:
– Рідкісний узор! Досі не бачила такого… Щось у ньому є від староіндійських орнаментів…
Вуйна Домініка запевняє, що в індусів не була і в них цього не позичала.
Навколо Сергія - вже в іншім кутку - вирують пристрасті, там дискутанти аж киплять, б'ючись над проблемою, яка пе вперше збурює кіногрупу:
– Чи таки існують “гени порядності”? Чи підтвердилась версія, нібито біологи нат-рапили на “гени совісті”? Чи, може, справді, як наш редактор каже, “совість - це поняття цілком діалектичне”?
– Я цього не казав, - обурюється редактор.
– Вірніш, це казав не я!… Навіщо вигадувати?
– Без вигадки нема мистецтва!
– До вашого відома, товаришу асистент: зараз в мистецтві якраз відбувається інфляція вигадки! Росте цінність факту!…
– Вірно! Майбутнє екрана - це епос фактів, поезія документальності!…
– Ну й крикуни, - всміхається вуйна Домініка до Ярослави.
– Той до ліса, а той до біса…
– Без цього не можем. Хто як уміє, так за своєю мамою й плаче…
А дощ шумить, плющить, шибки сльозяться, зелене віття черешень під вікном набрякло водою. Нікуди не вийти, сиди в цій школі, ув'язнений негодою невідомо наскільки… Декотрі, знудьгувавшись, зачіпають редактора:
– Будь другом, відредагуй небо! Заткни оті хлябі небесні!…
Надвечір Сергій-оператор зібрався кудись іти. Вирядивсь, як на прийом: біла сорочка, краватка… Щоправда, гармонію трохи порушували гумові чоботи та брезентовий плащ, який йому довелося поверх костюма нацупити. Друзі допитувались: куди? А він, напускаючи на себе загадковість, відповідав з веселим підморгом:
– Іду батярувати!
– Дощ, вітер…
– Се мені не завада. Ае!
Навіщось прихопив свою портативну кінокамеру, заряджену перед тим, і подавсь.
– Такий культурний, інтелігентний, а гульвіса, - зауважила вуйна Домініка.
– Понесло його в отаку хлюпавицю… Десь, видно, любку нагледів.
Колосовський тим часом був уже в тому місті, де йому ніколи не набридало бувати. Де любив допізна блукати вночі ущелинами вузьких старовинних вуличок, подовгу міг стояти перед вежею Корнякта, вслухаючисі. в давно відшумілий гомін середньовічних цехів, вчитуючись в камінну книгу нічного, в химерних обрисах міста.