Ягуар Ягуарович не з тих, хто применшує свою роль с усіх цих колективних зусиллях. Знає ціпу іншим, але знає ціну й собі. Його девіз: “Нe належу до тих, що круглі колоди носять, а квадратні беруться котити… У нас поширено не, але я сторінник іншого стилю: кругле коти - на те воно й кругле… Мізкуй і мізкуй - на те й маєш у лобі півкулі…” Як приймуть фільм, яку дадуть йому категорію, який манімо припат, - нее це дія нього було зараз не байдужо, і все, власне, започатковується звідси, залежить від пайтонших порухів настрою актриси. Хай нона зараз далека від цих речей, але ж ти й про це думати мусиш!… Всяко буває в їхньому середовищі: перед відповідальними зйомками чиясь заздрість навмисне може розбудити актрису анонімним дзвінком, щоб не виспалась, рознервувалась, втратила творчу форму… Може, й ця телеграма такого гатунку, голос чиїхось підступностей, заздрощів абощо? Має оберігати Ярославу, вартовим її спокою трясеться в газику при ній по бруківці ще цісарських часів.

–  Картаю себе: треба було таки заїхати додому… Обіцяла ж…

–  Не хвилюйтесь, це головне… Повірте моему досвіду: нічні телеграми, як правило, приносять радісні несподіванки.

На пошті не довелось їм довго чекати. Телефоністка одразу з'єднала Ярославу з її обласним містом. Мамин гблос у трубці.

–  Що сталося, мамцю? Як ти в області опинилась?

–  Гість у нас із Канади… З готелю телефонуємо… Вся рідня зібралася тут па проводи, тільки тебе нема.

Дядько Яцько гостить у них. Той самий, якого знає Ярослава тільки з листів, що бачив її тільки з екрана, першу артистку в їхнім роду… На схилі віку зібрався провідати рідні місця, витратив, може, на це останні свої заощадження, “так шкодує, що не побачив тебе, хотів твій голос почути…”.

–  Як у тебе там, доню?

–  Знімаюсь, мамцю! Все добре, чудесно!

–  В тебе ж ангіна була… Не пий холодної води, Славцю…

–  П'ю, мамо!
– сміялася Ярослава.
– Все п'ю! І холодне! Й таке, як вогонь!…

–  Йой!

–  Нині щаслива я, мамо! Знайшла нарешті себе. Ми вам потім привеземо наш фільм, п клубі влаштуємо перегляд, ає?
– І одразу ж: - Здрастуй, татунцю!
– Чула батьків розважний, лагідний голос… І веселий, захмелілий голос старшої сестри Рузі, і братової Танасі… Чула родаків ближчих і дальших, - скільки їх там зібралось сільською родинною купою в люксусових покоях обласного готелю!… Один по одному підходили до телефону, вигукували щось веселе, котрийсь навіть приспівав: “Ой дрібуча коломийка, дрібуча, дрібуча!…” І нарешті дядько Яцько, той легендарний для неї мореплавець, що буйнував юнаком па палубі серед океану, вирипав стерно та бився з агентами, - екзотична “людина в кожусі”… Було б вчинено розправу над ним на кораблі, якби не стали італійці та серби тоді на його захист, такі ж збідовапі, як і він, шукачі заробітків… Старечо хлипа у трубку:

–  Славцю, дитино! Так хтів тебе видіти… Вранці ав'йон, відлітаті маю… Побачитись приїздив… Рідній землі вклонитись… Може, й не доведеться більш…

Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбільшу подію:

–  Колодязь віідін… І біля нього грушка та сама!… Говорив про се, про те, про родичів кревних, як їх багато та як файно вітали його, і - знои:

–  Та сама грушка біля колодязя, та самісінька… А стільки літ зійшло!

Сльози здушували Ярославу. Рідна людино! Кровний голос, ііриліїнулпй з чужини!… Не знаходила сліп, якими б пихлюпнула йому свої почуття… Кинути б зараз все і майпутії? Весь рід численний зібракся, крім гебс. Майнути? Вдатись би до Головного; але чи відпустить? Нізащо. За якісь години знову зйомки, оті самі наймісткіші хвилини екранною часу, наймісткіші, може, з усього твого життя. Та чи й сама згодилась біі пері^іватн потік натхнення, якого так довго ждала і якому нема і не буде нічого рівного! Так, це понад усе! Бо це - для всіх!…

В кінці тільки й спромоглася спитати гостя іздалока:

–  Які ж ваші враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову щось схбжс на схлип, потім відповів:

–  Бережіть це життя. Іншого нн не знали, того, що гнало нас із торбами по світу… Тож - бережіть!

Ще і в машині довго іге могла заспокоїтись, погамувати свою розбсіїтеженість. “Бережіть… Бережіть”, - все чулось крізь схлипи старечі і проймало до болю, як підсумок чийогось життя, як заповіт.

Займалось уже па світ, хмари копичились по крайнебу, наче продовження гір. Зачинався новий день праці, напруги, розпалених пристрастей, знахідок і невдач, безкінечних дублів, день тугих екранних хвилип.

Розповідь жінки-геолога (біля піонерського вогнища).

–  Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовій темряві, що стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкінечність. Серед тих, що лише з листочків перекидного календаря дізнавались, що плин часу не зупинився, що й далі триває літочислення днів, які десь там нагорі змінюються сонцем, вітрами, виблискують морем, залишаючи нам тільки ніч, ніч безперервну… Коні, кажуть, сліпнуть у шахтах, а ми не посліпли, ми при скутгах світлячках ще бачили себе, свої муки, лахміття, здичавленість… Тіні підземелля з голосами людей. Була разом з тими, що смоктали камінь, добуваючи вологу. Я теж, божеволіючи від спраги, довготерпляче, по крапелинці, збирала ту вологу з печерних сталактитів для поранених нашого підземного госпіталю.

Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховісне: “Гази!”

В підземелля докочувалось якесь ритмічне постукування нагорі, нам і в думку не клалось, що то компресори нагнітають гази. Жіночий зойк полохнув людей: стало видно, як з півтемряви густа хвиля кільчиться, жовтими удавами рухаючись на нас, густішає, здушує груди, - і катакомби вперше від предковічних часів завили виттям нелюдським. Жах збезумив людей, що на твоїх очах задихаються, груди рвуть, синіють, падають, з хрипінням б'ючись у конвульсіях…

“Протигазів! Протигазів!!!”

Масок не вистачало, діти кричали й матері.

Мовби згадавши, що, крім катакомбового, існує ще якийсь інший світ, кинулись потовпом до центрального виходу, шланги били нас по обличчю, вганяли нам газ у бронхи, у душі. Я бігла з чиїмось малям на руках, бігла без протигаза, притискаючи до рота йому і собі зволожене ганчір'я, а коли винесла, воно було мертве… Посиніло, кістляве холонуло в мене на руках те чиєсь задушене життя, - може, майбутній астронавт… Компресори працювали дужо, ритмічно, в напівпритомності я бачила тих - біля компресорів, вони стояли між бурим ніздрюватим камінням і реготали, дивлячись, як ми вискакуєм з нори, із хмари газу - фантастичні, брудні, немиті створіння, недодушені підземні кроти…