Шрифт:
– Ає. Може, тому й тривоги?
– Ввійди в настрій, в ситуацію, будь сама собою від тебе нічого не вимагається…
– Хочу бути правдивою.
– А це головне! Адже в мистецтві пі від чого по сховатися, воно пайнещадніший проявник, з хімічною точністю проявить тебе, хто ти є насправді. Якщо дрібна душа, так і постане - дрібна. Себелюбець, егоїст, самозакоханий? Не сховаєшся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболівати за піших, не лише за себе, то в найпростішому, навіть у паузі мимовільній розкриєшся своєю справжністю.
– А яка ж я?
– Ти… Якось тобі вдається, що тебе всі люблять… Майже всі. Злагідлива, вмієш лисицею до кожного підкотитися, медовим словом внести дух миротворенпя… Ну, та це пе ґандж, скоріш - навпаки… Тільки оце, що власної ролі полохаєшся…
– Валерій теж переживає (Валерій - молдаванин, артист, що гратиме Шаміля). “Я, - каже, - про фронтову людину знай не більше, ніж про людину снігову, гімалайську…”
– Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття всі оті індивідуальності, що палахкотіли пристрастями, інтелекти, що кожен із них носив у собі макрокосм!
– Від дітей чула, що десь тут геологи ходять, і серед них жінка одна… П'ятизначний номер у неї витатуйований па руці. Я б хотіла з нею познайомитись…
Здається, всі цікавлять її, крім нього одного. Спитала б:? “Що то за драма, яку ти пережив, які рани, що, свіжі ще,' носиш у собі?” Ти ж прониклива, чутлива, тонка натура. Чому ж тут пін не почує від тебе оте незрівнянне ранкове: “О мой, мой”? Ти ж його вмієш вимовляти якось особливо,. з якимось солодким внутрішнім виспівом, воно ніби й жартівливе в твоїх устах, і в той же час будить почуття, серйозне…
– Мрійливість часом находить, - це, здається, погано? Хотіла б, щоб зняв хто-небудь мене у фільмі дитячої чистоти, де гудуть мені дзвони великодні, а я маленька, і садки цвітуть, і трава блищить у воді зелена-зелена. А все повітря ряхтить, вібрує тихим розлунням тих дзвонів, і все небо ними грає, співа…
Знав він багато про неї, до яскравих реальностей уявляв її дитинство: виростала в стихії творчості, сказати б, в атмосфері народного артистизму, де робилось усе прекрасне. Вишивалось. Різьбилось. Пензликом но воску малювалось…
Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм, оживало в образах пташиної чіт звіриної подобніни, в речах ужиткових проймалося настроєні гумору чи трагізму. Батько, здається, вже не різьбить, фахом він - шляховик, прокладає дороги в горах для лісовозів, то в долинах ррмоптує траси, будує мости, а дідуньо в Ярослави й попит не кидає рукомисла, він у неї знаменитий майстер: художні вироби його побували на великих виставках…
– Радіють ваші, що Славця їхня - артистка?
– Йой! Вся рідня за мене переживає - і тут, і за океанам… І за все я вдячна… ти знаєш кому… з вами по-справжньому повірила в себе, відчула, що здатна таки на щось…
“Ти відчула владу своєї краси, силу таланту відчула… Ось що таке любов!”
– Як ти гадаєш, Славцто: чи може людина жити без кохання?
– Мабуть, що так. Але певна, що світ при цьому щось особливо втрачає і не е вже тоді суцільно прекрасним… Без кохання, мабуть, стає він буднем звичайним… І день цей стане просто день, а сонце світитиме… ніби без променів.
“Сонце без променів…” Який страшний і водночас точний образ…”
– Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав і щастя, яке передує драмам?
– Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись дрібним, а для тебе той стан… Коли навіть збираючись телефонувати їй - мимовіль чепуришся… Якось ненароком вловив себе " на цьому: ось який ти, брате, сьогодні! Вічність перед тим не сміявсь, а то, почуваєш, усмішка весь час губи лоскоче, сама бринить на устах, і ти вже не в змозі сховати її, невдаха нещасний, бо вона лише відблиск того, що робиться десь там, у надрах душі… Наївняк, ще нічого не знаєш, ідеш в рожевих замріяних своїх окулярах, відроджений, повен буйної сили, і легко ступати тобі по землі, і відчуваєш за спиною крила оті, що їх колись класики описали… Та, здасться, тобі, Славцю, усе це знайоме?
Вона зупинилась серед трави:
– Що ти маєш на увазі?
Сергій шваркнув рукою по стебелині кінського квасцю:
– Він, здається ж, у тебе закоханий? І ти - кохаєш?
Ярослава дивилась йому просто в вічі:
– Так. Він той, кого я хотіла б кохати.
Глава IX
Рефлектор сонця змінився нічним світильником Ягуара Ягуаровича, горішні села, Золотий Тік і дитячі табори понад річкою давно вже поринули в сон, а вони все знімали й знімали. Ніхто не скарживсь на втому, не посилавсь на трудове законодавство, тут праці віддавались не згірше, ніж десь у гарячім цеху, - для цих людей характерна була самовіддача. Радісно й дружно починався їхній перший ужинок, а це була добра прикмета (тут у прикмети вірять, без розбитої яа щастя тарілки не розпочнеться робота над фільмом). Всі - від тих, які священнодійствували біля апаратів, і до тих, котрі, зробившії своє, стояли напоготові осторонь, - почували, що ця робота не піде намарне. Ягуар Ягуарович був просто щасливий, що освітлювачі витрачають сьогодні електроенергію на щось справді вартісне, значне і хвилююче, і якщо виникнуть потім труднощі, то хіба що при монтажі, коли вибиратимуть, який із дублів буде найкращий. В останній момент вирішено було дещо змістити події; знімали сцену побачення Прісі та Шаміля. Видно було, що Шаміль-молдаванип впевнено входить у свою роль: рославий, білозубий, бравий у своїй полатаній гімнастьорці, він знаходив вірні інтонації, тримався з природною гідністю, зовсім натурально (як той Шаміль) блискав симпатичною широкою усмішкою, а що ж до Ярослави, то вона, здається, не грала - жила. Коли ввійшла у світло, очі, й до того великі, тепер стали як вінки. Два сині вінки не блідизні схудлого, змученого обличчя. Вся група завмерла в хвилюванні, слухаючи, як вона всією правдивістю почуття питала свого коханого: “З яких ти гір? Як тебе звати насправді? Яких пісень тобі мама співала в дитинстві?” Здається, ця воскресла Пріся зовсім не почувала на собі світла юпітерів, не чула стрекоту апаратів, вона жила в тій недосяжній для інших сфері свого кохання, яке робило її, перволюбку, і щасливою й нещасливою водночас, бо зародилось в неволі, де сувора, неприязна ніч могла в будь-яку мить задушити його. Ні, на таку актрису не треба було накладати багато гриму, не треба було зупиняти процес і поправляти, щось підказувати їй, саме почуття, юне й всесильне, вело Ярославу до тієї простої й глибокої мистецької істини, що важливо не вдавати образ, важливо - бути ним!