— Ось що, Перпетує, будьмо друзями: розкажіть мені, що знаєте, допоможіть бідному хлопцеві.

— Кепська річ — народитися бідним, любий мій Ренцо.

— Атож,— підтакнув він, чимдалі дужче укріплюючись у своїх підозрах, і, намагаючись підступитися ближче до справи, докинув: — Правда ваша, та чи ж воно гоже священикам погано ставитись до бідних?

— Послухайте, Ренцо, я нічого не можу сказати, бо... нічого не знаю; але можу запевнити вас в одному: мій хазяїн не хоче кривдити ні вас, ані когось іншого,— він тут ні при чому!

— А хто ж тут при чому? — спитав Ренцо з найбайдужішим виглядом, але його серце при цьому аж завмерло і він увесь насторожився.

— Кажу ж вам, що нічого не знаю... А от за свого хазяїна я заступлюсь, бо мені боляче слухати, коли його звинувачують у бажанні вчинити комусь неприємність. Бідолашний! Якщо він чимсь і грішний, то тільки надмірною добрістю. А оті негідники, тирани, люди, котрі не знають страху божого, геть знахабніли...

«Негідники! Тирани! — подумав Ренцо.— Це аж ніяк не стосується духовного начальства».

— Ось що,— мовив він, через силу приховуючи чимраз більше хвилювання,— ось що: скажіть мені скоріше, хто це.

— А-а! Розумію: вам аби лиш примусити мене говорити, а я не можу нічого сказати, бо... нічого не знаю; коли я нічого не знаю, то це однаково, якби я поклялася мовчати. Хоч беріть мене на муки — не витягнете з мене ані слова. Прощавайте, не варто гаяти марно час нам обом.

І з цими словами вона поквапилась на город, замкнувши за собою хвіртку. Вклонившись їй, Ренцо пішов назад, але обережно, щоб вона не помітила, куди він іде; та опинившись поза досягом слуху доброї жінки, він прискорив крок, миттю опинився біля дверей дона Абондіо, зайшов до будинку й попрямував до кімнати, де залишив старого. Забачивши його там, Ренцо витріщив очі й з рішучим виглядом підступив до нього.

— О! А це що має значити? — спитав дон Абондіо.

— То хто цей тиран? — спитав Ренцо голосом людини, яка вирішила будь-що добитися певної відповіді.— Хто цей тиран, який не хоче, щоб я одружився з Лючією?

— Що? Що? Що таке? — пробелькотав спантеличений старий; обличчя його нараз зблідло й зробилося в'яле, мов ганчірка, вийнята з ночов. Бурмочучи щось і далі, він підхопився з крісла й кинувся до дверей. Але Ренцо, який, видно, чекав цього й був насторожі, випередив його — він повернув ключа й поклав його до кишені.

— Ну, синьйоре курато, зараз ви таки заговорите! Всі знають геть усе про мої справи, тільки не я. Отож і я, чорт забирай, хочу знати, що й до чого. Як його звуть?

— Ренцо! Ренцо! На бога, схаменіться, що ж це ви робите? Подумайте про свою душу.

— А я саме й думаю про те, що хочу все знати негайно, цю ж хвилину! — І, мовивши це, він, можливо без жодного заміру, взявся за руків'я кинджала, що стримів у нього з кишені.

— Милосердя! — простогнав дон Абондіо здушеним голосом.

— Я хочу знати!

— Хто сказав вам?..

— Е, ні! Досить балаканини! Відповідайте і не крутіть.

— Ви що — хочете моєї смерті?

— Я хочу знати те, що маю право знати!

— Але ж коли я пробалакаюсь, то мені кінець. Невже ж мені життя не дороге?

— Ось тому й говоріть!

Оце «ось тому» було вимовлено з такою наполегливістю, а вигляд Ренцо зробився такий погрозливий, що дон Абондіо й думати не смів про подальший опір.

— То ви мені обіцяєте, ви клянетеся мені,— мовив він,— ні з ким про це не говорити?..

— Якщо ви мені негайно не назвете його імені, я обіцяю вам утнути таке...

У відповідь на цю нову погрозу дон Абондіо, з виразом обличчя й очей людини, якій зубодер стромив у рот кліщі, промимрив:

— Дон...

— Дон? — повторив Ренцо, ніби бажаючи допомогти пацієнтові виплюнути те, що лишилося; він стояв, нахилившись, наставивши вухо до губів дона Абондіо й заклавши за спину випростані руки із стиснутими кулаками.

— Дон Родріго! — вирік скоромовкою катований, блискавично виштовхнувши з себе ці кілька складів і ковтаючи при цьому приголосні, почасти від хвилювання, а почасти тому, що, спрямовуючи незначні рештки своєї уваги на встановлення деякої рівноваги між двома неподоланними страхами в своїй душі, він ніби хотів вилучити з обігу й примусити зникнути ці слова в ту саму мить, коли його присилували вимовити їх.

— От собака! — заволав Ренцо.— А як же він зробив це? Як він вам сказав, щоб ви...

— Як! Як! — майже обурено відповів дон Абондіо; після такої принесеної ним тяжкої жертви, він усвідомлював, що Ренцо тепер до певної міри його боржник.— Я б хотів, щоб це вас зачепило так само, як зачепило мене, котрий тут зовсім ні при чому; тоді й у вас одразу вилетів би з голови весь одур!

І він заходився найпохмурішими фарбами змальовувати жахливу зустріч, і, розповідаючи, чимдалі більше давав волю своєму гнівові, якому доти страх не дозволяв вилитися назовні. Разом з тим, бачачи, що Ренцо, водночас розлютований і пригнічений, стоїть перед ним з похиленою головою, дон Абондіо досить весело провадив далі: