Однак при наявності плішивості, а так само й іншої розумної підстави, наприклад, мітки або поранення, таким особам, задля більшої прикраси і здоров'я, його ясновельможність не забороняє носити волосся такої довжини, яка потрібна для прикриття подібних вад, але не більшої, попереджуючи цим не виходити за межі потрібного і крайньої необхідності, щоб не дістати покари, встановленої для всіх інших порушників.

Так само його ясновельможність, під страхом штрафу в 100 скуді або трикратного привселюдного підтягування на дибу і навіть іще більшої тілесної покари, за розсудом, як сказано вище, наказує перукарям не залишати тим, кого вони стрижуть, названих кіс, чубів, завитків ані волосся, довшого від звичайного, ні на лобі, ні на скронях, ні поза вухами, а щоб усі були зрівняні, як указано вище, за винятком випадків плішивості або інших вад, як про те сказано».

Таким чином, чуб був ніби предметом озброєння і відмітною ознакою всяких бешкетників і забіяк, через що їх звичайно й називали «чубами». Ця кличка збереглася й досі живе в місцевому діалекті, правда, в дещо пом'якшеному значенні. Думаю, не один з наших міланських читачів пригадає, як, бувало, в дитинстві батьки, вчитель, друг родини або хтось із слуг сказали про нього самого: «Чуб такий! Такий чубчик!»

— Слово честі бідного хлопця,— відповів Ренцо,— я за все своє життя ніколи не носив чуба.

— Е, так у нас справа не піде,— відказав доктор, похитавши головою й усміхаючись чи то лукаво, чи то роздратовано.— Якщо ви мені не довіряєте,— не піде справа, та й годі. Бачите, синку, той, хто плете смаленого дуба перед доктором,— дурень, бо судді однаково доведеться сказати всю правду. Адвокатові потрібно викладати обставини ясно, а ми вже потім сплутаємо карти. Коли ви бажаєте, щоб я вам допоміг, то треба розповісти мені все відверто від альфи до омеги, з відкритою душею, як на сповіді. Ви повинні назвати ту особу, котра дала вам доручення. Певна річ, це чоловік знатний, і в тому разі я сам навідаю його, так уже ведеться. Зрозуміло, я не стану йому казати, що довідався про дане доручення від вас, — тут ви вже можете покластися на мене. Скажу тільки, що прийшов заступитися за бідного обмовленого хлопця. З ним разом я й уживу необхідних заходів, щоб скінчити справу по-доброму. Зрозумійте-бо: рятуючи себе, він рятує й вас. Знов-таки, якщо вся ця справа — чисто ваша робота, то що ж, я не ухиляюся, мені випадало вирятовувати людей і з гірших халеп... Аби тільки ви не зачепили якої-небудь значної особи,— про це треба домовитись заздалегідь,— я й тут беруся вирятувати вас із скрути,— ну, зрозуміло, не без деяких витрат. Ви тільки повинні сказати мені, хто, як ото мовиться, покривджений,— а далі вже, згідно з становищем, станом і настроєм нашого приятеля буде видно, чи можна його настрахати тим, що у нас є рука, або ж знайти який-небудь спосіб нам самим втягти його в кримінал, так би мовити, пустити йому блоху в вухо: адже коли хтось зумів спритно обійти укази, тоді ніхто не виявиться ні винним, ні правим. Що ж до курато, то коли це чоловік кмітливий, він сидітиме тихенько; якщо ж він виявиться упертюхом,— знайдемо засіб і проти такого. Можна виплутатись із будь-якої халепи, але для цього потрібен тямущий чоловік; а ваш випадок серйозний,— серйозний, кажу вам, дуже серйозний! Указ говорить цілком однозначно. І якщо справа вирішуватиметься між юстицією і вами, так би мовити, в чотири ока, то вам буде кепсько. Кажу вам по-дружньому: за пустощі треба розплачуватись. Якщо хочете відбутися дешево, потрібні гроші і відвертість; треба звіритись на того, хто вам зичить добра, треба слухатись його й виконувати все, що вам буде приписано.

Поки доктор вибалакувався, Ренцо стояв і дивився на нього з захопленою увагою, мов той роззява на базарній площі, що дивиться на штукаря, котрий, напхавши в рота клоччя, тягне потім звідти нескінченну стрічку. Проте, коли він ясно збагнув, що саме мав на увазі доктор та яка вийшла плутанина, він перервав нескінченну стрічку, що тяглася з адвокатових уст.

— Ой, синьйоре докторе, таж ви не так мене зрозуміли! Усе зовсім навпаки. Нікому я не погрожував. Я не займаюсь такими справами: перепитайте хоч і все наше село, і всі вам скажуть, що я ніколи жодних справ із судами не мав. То зі мною обійшлися підло, і я прийшов до вас дізнатися, як мені діяти, щоб домогтися правди. Я дуже радий, що познайомився з цим указом.

— Чорт забирай! — вигукнув доктор, витріщивши очі.— Що це за дурниці ви мелете! Ото завжди так,— усі ви такі! Ви що, не вмієте ясно викладати справу?

— Вибачте мені, але ви самі не дали мені часу на це. Зараз я вам розкажу, як воно є. Так от, щоб вам було відомо, сьогодні я мав повінчатися,— тут голос у Ренцо затремтів,— повінчатися сьогодні з дівчиною, з якою ми заручені з цього літа; і на сьогодні, як бачите, вінчання було призначено самим священиком, і все було готове до весілля. Та раптом синьйор курато починає вигадувати всякі відмовки... одне слово,— не стану вам довго надокучати,— я його змусив говорити як належить, без вивертів, і він мені признався, що йому під загрозою смерті було заборонено вінчати нас. Цей тиран, дон Родріго...

— Замовкніть! — відразу урвав його доктор, насупивши брови, зморщивши свого червоного носа й скрививши рота.— Чого це я повинен ламати голову над такими дурницями? Провадьте такі розмови між собою, коли не вмієте зважувати своїх слів; і не приходьте з цим до благородного чоловіка, який знає, чого вони варті. Ідіть собі, йдіть: ви й самі не розумієте, що говорите! Я з хлопчаками не зв'язуюсь і не хочу слухати такої балаканини, такої маячні...

— Клянусь вам...

— Ідіть собі геть, кажу вам! Нащо мені ваші клятви! Я в цю справу не втручаюся, я вмиваю руки.— При цьому адвокат заходився потирати руки, ніби й справді мив їх.— Навчіться спершу говорити, адже не гоже отак ошелешувати благородного чоловіка!

— Та ви послухайте, послухайте лишень! — марно повторював Ренцо. Однак доктор, не перестаючи лаятись, штовхав його обіруч до виходу. Нарешті, притиснувши його до дверей, він відімкнув їх, покликав служницю й сказав їй:

— Негайно верніть цьому чоловікові все, що він приніс: нічого мені від нього не треба, нічогісінько.

Цій жінці ще жодного разу, відколи вона тут служила, не доводилось виконувати подібного наказу, але його було висловлено з такою рішучістю, що вона не посміла перечити. Взявши чотирьох бідолашних каплунів, служниця віддала їх Ренцо, поглянувши на нього з презирливим співчуттям, ніби хотіла сказати: «Либонь, гарненько ти прошпетився». Ренцо не хотів був брати птахів, але доктор залишився непохитним; і хлопець, вражений і роздосадуваний більше ніж будь-коли, мусив забрати відкинуті жертви й вернутися додому, щоб повідати жінкам про блискучий успіх свого паломництва,

А за його відсутності жінки, зі смутком змінивши святкове вбрання на буденну одіж, знову почали радитися. Лючія при цьому знай ридала, а Аньєзе зітхала. Потому як мати висловилась про значні результати, яких можна було сподіватися від адвокатових порад, Лючія сказала, що треба всіляко шукати виходу; що падре Крістофоро — такий чоловік, який не тільки дасть пораду, але й зробить усе можливе, коли йдеться про підтримку бідних людей; тож, мовляв, дуже добре було б дати йому знати про те, що сталося. «Певна річ»,— підтвердила Аньєзе, і вони вдвох заходилися обговорювати, як це зробити. Піти самим до монастиря, за дві милі від їхньої господи,— на це в них у такий день не вистачало духу, і, звичайно, ні одна розумна людина не порадила б їм так учинити. Але поки вони прикидали так і сяк, зачувся легкий стукіт у надвірні двері і відразу по тому — тихий, але чіткий вигук: «Deo gratias!» [29] Лючія, здогадавшися, хто це міг бути, побігла відчиняти. Досередини зайшов, привітно вклоняючись, послушник-капуцин [30] , монастирський збирач милостині. Через його ліве плече був перекинутий подвійний мішок, який він міцно притискав до грудей обома руками, перехопивши його посередині, де був отвір.