— Оце так! Гарненьку ж ви затіяли справу! Зробили мені послугу!.. Зіграли таку штуку з благородним чоловіком, вашим духівником! Та ще й у його власному домі! В святому місці! Який-бо героїчний подвиг! На нещастя мені, на нещастя й собі самому примусили мене сказати те, що я приховував із розважності, задля вашого ж добра! І ось тепер ви все знаєте! Хотів би я бачити, що ви зі мною зробите... Ради всього святого. Тут не до жартів. Справа, не в тому, хто правий, а хто неправий,— справа в тім, хто сильніший. Допіру вранці, коли я давав вам добру пораду... як ви відразу розлютились! А я ж думав і про себе і про вас... Ну то що? Відімкніть бодай двері, віддайте мені мого ключа.

— Може, я вчинив і неслушно,— мовив до дона Абондіо Ренцо, і голос його забринів лагідніше, хоча в ньому ще кипіла лють проти щойно виявленого ворога,— може, я вчинив і неслушно, але, поклавши руку на серце, подумайте лишень, якби на моєму місці...

Сказавши це, він дістав із кишені ключа й пішов відмикати двері. Дон Абондіо подався слідом за ним, і, поки Ренцо повертав ключ у замку, старий підступив до нього, а тоді з поважним і стурбованим обличчям, піднявши до очей Ренцо три перші пальці правої руки, ніби бажаючи зі свого боку допомогти йому, промовив:

— Принаймні покляніться...

— Може, я вчинив і неслушно, то вибачте мені,— відповів Ренцо, розчиняючи двері й рушаючи геть.

— Покляніться...— повторив дон Абондіо, хапаючи його за плече тремтячою рукою.

— Може, я вчинив і неслушно,— ще раз повторив Ренцо, випручуючись, і стрімголов вискочив, розлючений, уриваючи в такий спосіб суперечку, котра, як і будь-яка літературна, філософська або й інша дискусія, могла затягтися навіки, бо кожна сторона тільки те й робила б, що торочила свої аргументи.

— Перпетує! Перпетує! — загукав дон Абондіо після марних спроб вернути втікача. Перпетуя не озивалась, і дон Абондіо перестав розуміти взагалі, що воно діється.

Навіть куди значнішим, ніж дон Абондіо, людям не раз доводилося переживати такі неприємні потрясіння, таке невизначене становище, коли найкращим виходом здається вкластися в ліжко, удавши з себе хворого. Цього виходу йому не довелось навіть і шукати, він з'явився сам по собі. Вчорашній переляк, тривожне безсоння минулої ночі, новий, щойно пережитий переляк, тривога за майбутнє,— все це подіяло на нього. Пригнічений і отупілий, опустився він у крісло і, відчувши, що все його тіло якось морозить, став, зітхаючи, розглядати свої нігті, гукаючи час від часу тремтячим і сердитим голосом: «Перпетує!» Остання врешті з'явилася з велетенською капустиною під пахвою; її обличчя виказувало байдужість, ніби нічого й не сталося. Я звільню читача від усіх скарг, співчуттів, звинувачень, виправдань, від усяких «тільки ви й ніхто інший могли вибовкати це» та «я нікому нічого не говорила»,— одно слово, від усіх звичайних у таких випадках розмов. Досить буде сказати, що дон Абондіо звелів Перпетуї взяти двері на засув, ні в якому разі нікому не відчиняти, а якщо хто постукає, то відповідати через вікно, що синьйор курато нездужає й лежить із нападом пропасниці. Потому він став повільно підніматися сходами, повторюючи через кожні три приступки: «Влип! Влип!» А тоді вклався в постіль, де ми його поки що й залишимо.

Тим часом Ренцо ошаліло крокував до свого будинку. Він іще не вирішив, що йому робити, але його вже охопило невідступне бажання вчинити щось небуденне й страшне. Тирани, кидаючи виклик, усі ті, хто так або інакше кривдить інших, винні не тільки в чиненому ними злі, а й у тому потрясінні, якому вони піддають душі кривджених ними людей. Ренцо був хлопець сумирний, далекий від кровожерності, відвертий, вільний від підступних задумів, але в ту хвилину душа його жадала крові, а уява була геть поглинута вигадуванням якоїсь пастки. Йому хотілось помчатися до будинку дона Родріго, вхопити того за горло і... Але тут він схаменувся: ця оселя була подібна до фортеці, охоронялася ззовні й кишіла всякими браві всередині; тільки випробувані друзі та служники могли вільно заходити туди, без огляду з голови до ніг; а незнайомого скромного ремісника туди не впустили б без перевірки, тим паче його, якого там напевно знають дуже добре. Потім він був надумав узяти рушницю, сховатися десь за загорожею й вичікувати, чи не з'явиться дон Родріго один. Він із жорстокою насолодою тішився уявною картиною: ось він чує ходу, його ходу; обережно підводить голову, впізнає лиходія, наставляє рушницю, цілиться, стріляє, бачить, як той падає й корчиться; він посилає ворогові прокляття й біжить дорогою до кордону, щоб опинитися в безпеці. А як же Лючія? Щойно це ім'я перетнуло зловісний світ його фантазії, як відразу туди шугнули роєм добрі думки, властиві його душевному складу. Згадав останній заповіт своїх батьків, згадав бога, мадонну й святих, подумав про не раз відчуте задоволення від свідомості, що на його сумлінні немає жодного злочину, подумав про жах, який не раз охоплював його при розповіді про якесь убивство,— і зі страхом і гризотою, але воднораз із якоюсь радістю опам'ятався від своїх кровожерних задумів, радіючи, що то була лише гра уяви. Але скільки роздумів викликала думка про Лючію! Скільки надій, скільки обіцянок, таке омріяне, майбутнє, яке видавалось уже майже теперішнім, і, врешті, цей такий довгожданий день. То як же тепер, якими словами повідомити їй цю новину? І потім, яке саме прийняти рішення? Як зробити її своєю, на зло цьому підступному всесильному лиходієві? Водночас у голові в нього промайнула не певна підозра, а якийсь туманний болісний здогад: зухвальство дона Родріго можна було пояснити не чим іншим, як його тваринною пристрастю до Лючії. А Лючія? Щоб вона сама дала до цього бодай найменший привід, найслабшу надію,— такої думки Ренцо не міг припустити ані на мить. Та й чи знала вона хоч щось про це? Чи міг він запалати цією мерзенною пристрастю, щоб вона цього не помітила? Чи посмів би він вдаватися до таких дій, не випробувавши її якось інакше? А Лючія ніколи жодного слова не сказала про це йому! Своєму нареченому!

Опанований такими думками, він пройшов повз свій будинок посеред села й попрямував до Лючіїного будинку, що стояв скраю, майже за околицею. Перед цим будинком був невеликий двір, що відокремлював його від вулиці, огороджений невисоким муром. Ренцо зайшов у двір і почув невмовкаючий гул голосів із кімнати нагорі. Він здогадався, що це приятельки та кумасі, які зібралися, щоб супроводити Лючію, і не схотів, щоб вони побачили його обличчя, засмучене почутою новиною. Дівчинка, яка була в дворі, кинулась йому назустріч, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»

— Тихше, тихше, Беттіно! — сказав їй Ренцо.— Ходило сюди. Слухай, біжи нагору до Лючії, відклич її вбік і шепни їй на вухо... тільки гляди, щоб ніхто не почув і нічого не помітив... отож скажи їй, що мені треба поговорити з нею, що я чекаю її в нижній кімнаті... і нехай іде відразу!

Дівчинка помчала сходами, радісна й горда даним їй таємним дорученням.

У цю хвилину мати саме скінчила одягати Лючію, і подруги з усіх боків обступили виряджену наречену й крутили її туди й сюди, щоб роздивитися чимкраще. А вона поверталася, відбиваючись із властивою селянкам дещо войовничою скромністю, затуляючи ліктем схилене на груди обличчя й насупивши густі чорні брови, тим часом як уста мимоволі розтягалися в усмішці. Чорне шовковисте волосся, розділене вузькою білою смужкою проділу, було зібране на потилиці в численні дрібні кіски, згорнуті кільцями й заколоті довгими срібними шпильками, які розходились віялом, витворюючи ніби сяйво ореола,— так і досі зачісуються селянки поблизу Мілана. На шиї висіло намисто з гранатів упереміж із золотими філіграновими бусинами. Її стан облягав багатий корсаж із розмережаної квітами парчі, з приставними рукавами, прив'язаними гарними бантами. На ній була коротка спідниця з цупкого шовку з безліччю дрібних брижів, червоні панчохи й візерунчаті, так само шовкові, черевички. Опріч цього весільного вбрання, Лючію красила її скромна краса, ще дужче розквітла від багатьох переживань, відбитих на виду: радості, стримуваної слабкою ніяковістю, тихого смутку, який часом проступає на обличчі кожної нареченої і, не применшуючи краси, накладає на неї особливий відбиток. Маленька Беттіна протислася крізь коло, підійшла до Лючії і, обережно давши знак, що хоче щось повідомити, шепнула на вухо кілька слів.

— Я вийду на хвильку й відразу повернуся,— сказала Лючія жінкам і квапливо вийшла. Забачивши схвильоване обличчя Ренцо, вона спитала, охоплена якимсь страшним передчуттям:

— Що сталося?

— Лючіє,— мовив Ренцо,— на сьогодні все пішло шкереберть, і один бог відає, коли нам пощастить стати чоловіком і жінкою.

— Як? — спитала Лючія, геть розгубившись.

Ренцо коротко розповів їй, що сталося цього ранку. Вона слухала його з тривогою, а почувши ім'я дона Родріго, вся спаленіла, здригнулася й вигукнула: