А що звідусіль надходили все нові повідомлення про чимдалі більшу смертність, то було виряджено два делегати, щоб розглянути питання й ужити заходів. Це були вищеназваний Тадіно і один з аудиторів трибуналу. Коли вони прибули на місце, хвороба вже так поширилася, що докази були під рукою й шукати їх не доводилось. Об'їхали територію Лекко, Вальсассіну, береги озера Комо, райони під назвою Монте-ді-Бріанца і Джера д'Адда, і всюди бачили містечка, то позагороджувані на вході решітками, то майже спорожнілі — їхні жителі порозбігались або розташувались у чистому полі; «і вони здавалися нам,— пише Тадіно,— якимись дикими створіннями, що тримали в руках хто м'яту, хто руту, хто розмарин, а хто пляшечку з оцтом».

Делегати довідалися про число померлих — воно було приголомшливе; пооглядавши хворих і трупи, вони скрізь познаходили огидні й страшні сліди чуми. Делегати негайно в письмовій формі повідомили про ці зловісні новини Санітарний трибунал, який, отримавши їх, того ж таки дня, а саме 30 жовтня, наказав, як пише той самий Тадіно, запровадити особливі перепустки, щоб тримати чимдалі від міста осіб, прибулих з місць, де поширилася зараза. І, поки складався указ, було дано з цього приводу деякі попередні розпорядження митним чиновникам.

Тим часом делегати вжили заходів, які здались їм найкращими, і повернулися з сумним переконанням, що цих заходів не досить, щоб лікувати й зупинити хворобу, яка вже прибрала такої тяжкої форми й так поширилась.

Повернувшися 14 листопада й склавши звіт трибуналові в усній, а потім і в письмовій формі, делегати дістали від нього доручення з'явитися перед губернатором і доповісти про становище. Вони вирядились туди і принесли таку відповідь: губернаторові, мовляв, було дуже прикро чути ці новини, які його глибоко схвилювали, однак воєнні турботи невідкладніші: sed belli graviores esse curas. Так пише Ріпамонті, який розбирав реєстри Санітарного відомства й мав бесіду з Тадіно (саме на нього й було покладено цю місію, якщо читач пригадує, це була друга така місія з таким самим наслідком.) Через кілька днів, 19 листопада, губернатор оголосив указ, де звелів влаштувати громадське святкування з нагоди дня народження принца Карло, первістка короля Філіппа IV, анітрохи не непокоячись і не думаючи про ту небезпеку, яку несло в собі таке велике скупчення народу за таких обставин. Губернатор наказував, щоб усе було як звичайно, неначе його ні про що не попереджували.

Цей чоловік, як ми вже казали, був знаменитий Амброджо Спінола, посланий виправити становище на фронті, загладити похибки дона Гонсало і, до речі, взяти на себе управління Міланським герцогством. Слід нагадати, що помер він через кілька місяців, під час цієї самої війни, яка принесла йому стільки хвилювань, і помер не від ран, на полі бою, а в ліжку, від прикрощів та неспокою, спричинюваних докорами, нападами й усякими прискіпуваннями з боку тих, кому він служив. Історія оплакала його долю й засудила невдячність тих людей. Вона з великим старанням описала його воєнні й політичні подвиги, уславила його далекозорість, завзяття й твердість. Вона могла б також дошукатися, куди поділись усі ці риси, коли чума насувалася, а потім зненацька заскочила населення, доручене його опіці, вірніше, самоуправству.

Проте, залишаючи чинною догану цьому чоловікові, слід вказати на обставину, яка дещо послаблює подив перед його поведінкою й водночас викликає подив іншого гатунку, і то набагато більший, а саме: перед поведінкою населення,— я хочу сказати, тієї його частини, якої чума ще не торкнулася і яка мала всі підстави боятися її. Коли надійшли вісті з сіл, де хвороба вже лютувала (ці села ніби півкільцем охоплюють місто, подекуди на відстані якихось вісімнадцяти-двадцяти миль), хто міг тоді передбачити, що весь народ відразу не заворушиться, не запрагне створити собі безпеку всякими заходами, добре чи погано задуманими, що його не охопить занепокоєння? А все ж, коли мемуари цієї доби і були в чомусь цілком одностайні, то саме в твердженні, що нічого такого не сталося. Голод минулого року, утиски вояччини, душевні потрясіння — всього цього було досить, щоб пояснити чимдалі більшу смертність. Якщо на площі, в крамниці або вдома хтось заводив мову про навислу небезпеку, натякаючи на чуму, то його зустрічали недовірливими насмішками й зневажливими висловленнями. Така сама безтурботність, така сама, краще сказати, сліпота й така сама впертість панували в сенаті й у Раді декуріонів.

Зате кардинал Федеріго, щойно довідавшись про перші випадки заразної хвороби, приписав своїм пасторським посланням, щоб парафіяльне духівництво між іншими справами якнайчастіше навіювало народові думку про серйозність чимраз ближчої небезпеки й найсуворіше зобов'язувало всіх сповіщати про кожен новий випадок захворювання, здаючи всі заражені або підозрілі речі [155] . Це, безперечно, також можна зарахувати до числа його вчинків, гідних хвали.

Санітарний трибунал просив і благав про сприяння, але дістав украй мало, майже нічого. Та й у самому трибуналі не виявляли тієї швидкості дій, якої вимагала нагальна необхідність. Як неодноразово твердить Тадіно і як це ще більше випливає з контексту його повідомлення, головним чином обидва лікарі, переконані в серйозному й прямому наближенні небезпеки, весь час підганяли цю шановну корпорацію, якій самій належало підганяти інших.

Ми вже бачили ту неквапливість, що її виявлено не лише в роботі, але й у збиранні відомостей по одержанні перших звісток про чуму. Ось іще один приклад неквапливості, і то не менш дивної, якщо тільки, зрозуміло, її не викликано перешкодами, які створювало вище начальство: згаданий указ про перепустки, ухвалений 30 жовтня, було оформлено тільки 23 грудня, а оголошено — 29-го, коли чума вже встигла вступити до Мілана.

Обидва — і Тадіно, і Ріпамонті — неодмінно хотіли знати ім'я того, хто перший заніс чуму, та інші обставини, пов'язані з цією людиною і цим випадком. І справді, коли хочеш вивчити першопричину величезної смертності, при якій не тільки годі скласти списки жертв, а навіть підрахувати їх (хіба що приблизно, в тисячах), починає брати якась дивна цікавість дізнатися ці нечисленні перші імена — адже їх можна записати й зберегти. Це своєрідне відчуття, бажання докопатися до першопричини змушує вбачати щось фатальне й визначне як у самих жертвах, так і в їхньому оточенні.

Обидва історики кажуть, що це був італійський солдат, який проходив військову службу в Іспанії. В усьому іншому вони дуже розходяться, починаючи з імені. По Тадіно, це був такий собі П'єтро Антоніо Ловато, з військ, розквартированих на території Лекко; по Ріпамонті — такий собі П'єр-Паоло Локаті — з розквартированих у Кьявенні. Розходяться вони й щодо дня його прибуття до Мілана: перший називає 22 жовтня, другий — той самий день, але наступного місяця. І ні на того, ні на того посилатися не можна. Обидві ці дати пробувають у протиріччі з іншими, набагато вірогіднішими. Проте Ріпамонті, пишучи за дорученням Генеральної ради декуріонів, повинен був мати у своєму розпорядженні багато способів зібрати необхідні відомості, а Тадіно, за своєю посадою, міг бути обізнаний у цьому краще від усякого іншого. А втім, із порівняння інших дат,— вони, як ми сказали, здаються нам точнішими,— випливає, що це сталося до оголошення указу про перепустки, і, якби справа була варта заходу, то можна було б довести або майже довести, що це сталося в перші дні того самого місяця, але, звичайно, читач звільнить нас від цього клопоту.