Юнак випростав руки, вхопився за стіл, спробував підвестися раз, удруге, зітхнув, похитнувся і втретє, підтримуваний хазяїном, став на рівні ноги. Хазяїн увесь час скеровував Ренцо, допоміг йому пробратися між столом та лавою і, взявши однією рукою свічку, другою чи то повів, чи то потяг його до сходів. Тут, у відповідь на галасливе схвалення тих, хто реготав йому вслід, Ренцо швидко повернувся, і, якби поруч не було підтримки — бо ж хазяїн дуже спритно зумів підхопити його під руку,— він, замість повернутися, просто полетів би перекидом. Отож він усе ж повернувся і вільною рукою кілька разів провів у повітрі, виводячи на знак привітання якісь магічні знаки.

— Ходімо спати, спати! — твердив хазяїн, тягнучи його; він пропхав Ренцо в двері, з іще більшими зусиллями доволік до горішньої площадки маленьких сходів, а потім і до відведеної для нього кімнати. Забачивши наготовану постіль, Ренцо звеселів; він приязно подивився на хазяїна примруженими оченятами, які то спалахували, то загасали, мов пара світлячків. А тоді спробував утримати рівновагу й простяг руки до обличчя хазяїна, щоб поплескати того по підборіддю на знак дружби та вдячності, але це йому не вдалося. Натомість удалося сказати:

— Молодець, хазяїне! Тепер я бачу, що ти благородний чоловік. Це добра справа — дати постіль хорошому хлопцеві, а ота штука щодо імені та прізвища, скажу тобі,— річ неблагородна. Добре, що я теж не позбавлений хитрощів...

Хазяїн і не запідозрював, що Ренцо ще здатний щось тямити, але, маючи великий досвід, він знав, що у людей в такому стані настрій швидко змінюється, тому вирішив скористатися з цього тимчасового просвітлення й зробив ще одну спробу.

— Любий синку,— мовив він з лагідністю в голосі,— таж я зробив це зовсім не через бажання потурбувати вас чи то розвідати про ваші справи. Що вдієш? Закон! Адже й нам доводиться дотримуватись його, інакше нас перших притягнуть до відповідальності. Краще вже зробити по-їхньому... Та й про що, зрештою, йдеться? Пхе, велике діло — сказати два слова! Не для них, а щоб зробити мені задоволення,— ну ж бо, в чотири ока, між собою залагодимо всі наші справи: скажіть мені ваше ім'я, а потім — ідіть собі спати із спокійним серцем.

— У-у, негідник! — закричав Ренцо.— Шахрай! Ти знов чіпляєшся до мене з оцією мерзенною вимогою — ім'я, прізвище, робота?

— Тихше ти, дурню, йди спати,— спробував втихомирити його хазяїн.

Та Ренцо вів далі, підвищивши голос:

— Все зрозуміло, ти й вони — одна братія. Постривай же, постривай, я тобі покажу.

І, повернувшись у бік сходів, загорлав:

— Друзі, хазяїн також із...

— Та то ж я пожартував,— закричав хазяїн просто в обличчя Ренцо, штовхаючи його до ліжка,— чуєш, пожартував. Хіба ти не розумієш, що я сказав це жартома?

— А-а, жартома! Ось тепер ти заговорив правильно. Ну, якщо ти сказав жартома... Справді, усе це — жарти.

І він упав ниць на постіль.

— Ану, роздягайтесь, та мерщій! — сказав хазяїн, долучаючи до поради й допомогу. Коли Ренцо стяг із себе куртку (а це тільки й було потрібно), хазяїн швидко схопив її й заходився нишпорити по кишенях, чи немає там грошей. Знайшовши їх і розміркувавши, що його гостеві завтра доведеться, чого доброго, зводити рахунки не з ним, а зовсім з іншими людьми, і що ця готівка, напевно, потрапить у такі руки, звідки хазяїнові шинку навряд чи вдасться забрати її, він вирішив залагодити бодай цю справу.

— Адже ви хороший хлопець, благородна людина, чи не так? — сказав він.

— Хороший хлопець і благородна людина,— відповів Ренцо. Його пальці марно змагалися з ґудзиками одежі, якої він ніяк не міг зняти.

— То ось що,— сказав хазяїн,— ви б оце зараз, не зволікаючи, й сплатили за своїм невеличким рахуночком, а то мені завтра доведеться вийти з дому в справах...

— Правильно,— сказав Ренцо,— хоч я й хитренький, проте людина благородна... Тільки ж гроші... де їх тепер шукати?

— Та ось вони,— відповів хазяїн і, вдавшися до свого великого досвіду, терпіння й спритності, домігся-таки свого — підрахував усе й примусив Ренцо заплатити.

— Допоможи мені лишень, бо я ніяк не можу роздягтися,— сказав Ренцо,— я, бач, також розумію, що мені страшенно хочеться спати.

Хазяїн допоміг юнакові і, крім того, вкрив його ковдрою, грубувато побажавши на добраніч; але той уже щосили хропів. Спонуканий своєрідною цікавістю, котра часом змушує нас розглядати неприємну нам річ так само уважно, як і річ улюблену, і котра, очевидно, є не що інше, як бажання дізнатися, що ж це так нас хвилює, хазяїн на хвильку затримався й став розглядати надокучливого гостя, піднявши свічку й випроставши руку так, щоб світло падало просто на обличчя Ренцо,— таким чином, він прибрав постави, в якій звичайно малюють Псіхею, що крадькома споглядає риси невідомого чоловіка [95] . «Осел! — по-думки звернувся хазяїн до сплячого бідолахи.— Сам лізеш у зашморг! Завтра ти мені, мабуть, розкажеш про свої враження. Невігласи! Вештаються по світу, не відаючи, що й до чого, тільки вплутуючи в халепи себе та інших».

Подумавши це й пробурчавши ще щось, хазяїн забрав свічку, вийшов з кімнати й замкнув двері на ключ. З площадки сходів він погукав дружину, сказав їй, щоб вона залишила дітей на дівчинку-служницю, а сама йшла на кухню підмінити його.

— Мені треба вийти в одній справі. Звалився той чортів селюк на мою бідну голову,— докинув він і коротко розповів дружині про прикрий випадок, сказавши наприкінці: — В такий триклятий день потрібне око та ще й яке око, а надто — розважливість. У нас там внизу ціла ватага всякого наброду, всі понапивалися й взагалі люблять непристойності — чого тільки не наговорять! Досить одному з них зопалу...