І не тільки саме виконання пропозицій і наказів було недостатнє. Не лише численні потреби, на жаль, надто нагальні, погано вдовольнилися навіть на словах. Дійшло до такого вже безсилля та розпачу, що багато які з цих потреб, що викликали найбільше співчуття і найтерміновіших заходів, лишилися поза розглядом. Так, скажімо, вмирало багато безпритульних дітей, чиї матері повмирали від чуми. Санітарне відомство запропонувало заснувати притулок для таких дітей і для бідних породіль, щоб бодай щось зробити для них,— і нічого не змогло домогтися. «І все ж,— каже Тадіно,— доводилося до певної міри ставитись поблажливо до міських декуріонів, яких пригнічувала й смикала своїми свавільними наказами недисциплінована вояччина. Та ще гірше було в усьому нещасному герцогстві, беручи до уваги те, що від губернатора годі було домогтися якоїсь допомоги, якихось припасів,— від нього тільки й чули, що час тепер воєнний і треба добре утримувати солдатів». Ось як було важливо взяти Казале! Такою п'янкою видавалася слава перемоги, незалежно від приводу й мети, задля якої б'ються!

За таких умов, коли величезна, але єдина, вирита у сусідстві з лазаретом, могила виявилась переповненою і коли не тільки в лазареті, але й усюди в місті валялись непоховані трупи, яких щодень більшало, міська влада, після марних пошуків робочих рук для виконання цієї сумної роботи, була змушена визнати, що не знає, що їй робити далі. Невідомо, чим би все те скінчилося, коли б не з'явилася надзвичайна допомога. В розпачі голова Санітарного відомства звернувся зі сльозами на очах до тих двох доблесних ченців, які керували лазаретом, і падре Мікеле взявся за чотири дні очистити місто від трупів, а за вісім — викопати стільки могил, що їх вистачить не тільки для поточних потреб, але й на майбутнє, беручи до уваги те, що може бути ще гірше. В супроводі ченця із братії та кількох чоловік із трибуналу, відданих у його розпорядження головою, він вирушив до міста, щоб підшукати селян, і, частково завдяки авторитету трибуналу, а частково — своєму одіянню та силі своїх слів, набрав чоловік із двісті, яким і загадав викопати три величезні могильні ями. Потім із лазарету було послано монатті попідбирати мертвих, тож на призначений день обіцянку було виконано.

Якось лазарет залишився зовсім без лікарів. І тільки потому, як їм пообіцяли добру платню, а так само — всякі почесті, насилу вдалося повернути лікарів назад, та все ж їх налічувалося набагато менше, ніж було потрібно. Часто ставалося, що ось-ось могли скінчитися їстівні припаси, і людей охоплювала тривога, чи їм не доведеться вмирати з голоду. І не раз, коли ламали собі голову, де б дістати найнеобхідніше, з'являлася вчасна щедра допомога у вигляді несподіваних подань приватних осіб; адже серед загального сум'яття, цілковитої байдужості до чужих страждань, породженої безперестанним страхом за себе, завжди знаходилися душі, готові до милосердя; були й інші, в котрих милосердя спалахує, коли кінчаються всі земні радощі; траплялися й такі, здорові тілом і міцні духом, що зоставалися на своєму посту в той час, коли багато з тих, кому належало порядкувати й уживати всіляких заходів, просто тікали. І, зрештою, знаходилися люди, спонукувані співчуттям, які самовіддано брали на себе турботи, для них зовсім не обов'язкові.

Але де впадала в очі цілковита, справжня й несхитна відданість важкому за даних умов обов'язку — то це серед духовних осіб. По лазаретах, у самому місті завжди можна було розраховувати на їхню допомогу. Вони з'являлися там, де люди страждали, їх завжди бачили серед стражденних і присмертних, а часом і вони самі ставали стражденними й гинули. До підтримки духовної вони в міру своїх сил додавали ще й мирську, роблячи всяку послугу, яку вимагали обставини. Тільки в місті повмирало від пошесті понад шістдесят парафіяльних курато — десь вісім дев'ятих усього складу.

Федеріго, як цього й слід було сподіватися, підбадьорював усіх своїм особистим прикладом. Коли всі близькі йому люди перемерли, а родичі, вищі службові особи й довколишні князі почали наполягати на тому, щоб він сховався від небезпеки, усамітнившись у якомусь палаці, кардинал повідхиляв їхні поради й дав відсіч усім наполяганням із тією самою твердістю духу, з якою писав парафіяльним священикам: «Будьте скорше схильні розлучитися з тим тлінним життям, аніж із цією родиною нашою, з цими дітьми нашими. З любов'ю йдіть назустріч чумі, як до нагороди, як до нового життя, коли зможете цим навернути до Христа бодай одну душу людськую» [168] . Він не нехтував застережними заходами, якщо вони не перешкоджали йому виконувати свій обов'язок (щодо цього він навіть давав настанови й правила духівництву); але й водночас не зважав на небезпеку, навіть ніби не помічав її, коли чинив свої добрі справи і йому доводилося стикатися з нею. Не говорячи вже про священиків, серед яких Федеріго завжди з'являвся, щоб заохотити їх і скерувати їхній запал, підганяючи тих, хто працював спроквола (він посилав їх стати на місця загиблих співбратів), він наполягав, щоб до нього допускали всякого, кому він був потрібен. Відвідував лазарети, щоб утішати хворих і заохочувати обслугу. Обходячи місто, подавав допомогу нещасним, позамиканим по будинках, спиняючись біля дверей, під вікнами, щоб вислухати їхні скарги, сказати у відповідь кілька втішливих, підбадьорливих слів. Отож він жив у самісінькому осередку пошесті й згодом дивувався сам, що вийшов із неї живий.

Так у громадських нещастях і в тривалих порушеннях будь-якого звичайного порядку речей завжди помітно посилення, піднесення доблесті, але й, на жаль, водночас спостерігається й посилення,— причому звичайно майже загальне,— і всіляких пороків. І це так само було відзначено. Лиходії, котрих чума пощадила і не застрашила, побачили в загальному сум'ятті, в послабленні влади нову можливість для своєї діяльності і водночас упевнилися в безкарності. До того ж відповідальність за виконання наказів влади було значною мірою покладено на найгірших із них. На посади монатті і приставів ішли звичайно тільки ті, на кого спокуса грабунків та сваволі діяла дужче від страху перед заразою, дужче від усякої природної огиди. Їм було приписано найточніші правила, оголошено найсуворіші покари, повказувано певні місця, а за старших попризначувано комісарів. Над тими й другими, як ми вже сказали, у кожному кварталі міста стояли делегати із службових осіб і представників знаті, уповноважені вживати всіляких заходів загального характеру в разі порушення порядку.

До певного часу така система трималась і діяла з чудовим успіхом. Та в міру того, як щодень зростала кількість присмертних, утікачів і розгублених, дійшло до того, що не стало кому займатися всіма цими людьми. Найбільше сваволили монатті. Як господарі й вороги, заходили вони до будинків і, не кажучи вже про грабунки та про обходження з хворими на чуму, котрі потрапляли до них, хапали своїми зараженими мерзотними руками здорових — дітей, батьків, жінок, чоловіків,— погрожуючи відвести їх до лазарету, якщо тільки вони не відкупляться грошима. В інших випадках вони торгували своїми послугами, відмовляючись забирати вже загнилі трупи менше ніж за стільки-то скуді. Подейкували (вірити або не вірити цьому — при легковір'ї одних і підступності інших — однаково небезпечно), — Тадіно також підтверджує це, — що монатті й пристави навмисне впускали з возів позаражувані речі, щоб сприяти поширенню чуми, яка стала для них нині прибутковою статтею, їхнім царством, їхнім святом. Інші негідники, видаючи себе за монатті, прив'язавши, за приписом, до ноги дзвіночок, щоб давати знати про себе й попереджувати про своє наближення, заходили до будинків і порядкували там, як уже їм хотілося. До деяких будинків, відчинених і вже порожніх або заселених тільки тяжко хворими й присмертними, залазили злодії. Інші будинки зазнавали наскоків поліцейських, які робили те саме, коли не гірше. Поряд із розбещенням моралі зростав і загальний психоз: всякі так або інакше панівні хибні погляди під впливом розгубленості й збудження прибирали страшної сили й поширювалися набагато швидше й далі. І все це сприяло поглибленню й зросту того особливого страху перед мазальниками, який своєю дією і своїми виявами часто ставав, як ми вже бачили, ще одним видом психозу. Страх перед цією уявною небезпекою наповнював і шматував душі набагато дужче, ніж справжня, наявна небезпека. «І тоді, коли тіла або цілі купи тіл, валяючись усюди,— каже Ріпамонті,— щокрок потрапляючи на очі або під ноги, перетворювали все місто ніби на один суцільний похорон, було щось іще мерзотніше й зловісніше в цьому взаємному озлобленні, в цій неприборканій і страшній підозріливості... Були ладні запідозрити не тільки сусіда, друга, гостя,— навіть такі стосунки, освячені узами людської любові, як між чоловіком і дружиною, батьком і сином, братами, робилися предметом страху, і — о горе й ганьба! — домашня трапеза, подружнє ложе наганяли жах, немов пастки, що ховали в собі отруту».

Уявний широкий обсяг, незвичайність змови тривожили всі голови, підриваючи основи взаємної довіри. Спершу гадали, що ці мазальники діють за спонукою марнославства й пожадливості, потім стали уявляти й вірити, що в цьому мазанні ховається якась диявольська хитрість, якась притягальна сила, що перемагає волю. Марення хворих, котрі звинувачували самих себе в тому, чого побоювалися від інших, здавалось одкровенням і, так би мовити, робили в очах кожного можливим усе що завгодно. Та дужче за всякі слова вражали наочні приклади, коли, бувало, хворі в маренні починали виконувати ті дії, які, як їм здавалося, мали виконувати мазальники,— цілком припустима річ, здатна дати зрозуміліше пояснення цьому загальному психозу й твердженням багатьох письменників.