— Добре придумано,— сказав Грізо,— іду й відразу повернуся.

— Послухай, Грізо: дай мені спершу трохи води. У мене всередині все горить, зовсім немає сили.

— Ні, синьйоре,— відповів Грізо,— без поради лікаря не дам, адже хвороби страшенно примхливі. Не можна гаяти ні хвилини. Будьте спокійні: я вмить повернуся разом з Кйодо.

І, мовивши це, вийшов, причинивши двері.

Дон Родріго знову приліг; він подумки йшов слідом за Грізо до будинку Кйодо, відлічував кроки, вираховував час. Іноді він знов починав розглядати свій гнійник, але відразу з огидою відвертав голову. Через якийсь час він став дослухатися, чи не йде хірург, і оця напружена увага забивала почуття болю й зберігала чіткими думки. Зненацька йому вчувся далекий звук дзвоника, тільки йому здалося, що він долинає з кімнат, а не з вулиці. Він прислухався, дзенькання лунало чимраз голосніше, чимраз ближче, і водночас зачувся тупіт ніг. Страшна підозра промайнула в дона Родріго. Він трохи підвівся, сів на ліжку й насторожився ще більше. У сусідній кімнаті глухо гупнуло, наче обережно поставили додолу щось важке. Він спустив ноги з ліжка, ніби збираючись встати, глянув на двері, які раптом прочинилися, й побачив, як у кімнаті з'явилися два потерті й брудні червоні балахоци й дві огидні пики,— одно слово, два монатті. Промайнуло обличчя Грізо, який підглядав, ховаючись за прочиненою стулкою дверей.

— Клятий зрадник!.. Геть звідси, негіднику! Бйондіно! Карлотто! Рятуйте! Ґвалт! — закричав дон Родріго. Застромив руку під подушку по пістолет, намацав і вихопив його. На його перший крик монатті метнулися до ліжка. Один, спритніший, навалився на дона Родріго, перш ніж той встиг щось зробити, видер у нього з руки пістолета, відкинув чимдалі, а самого Родріго поклав на спину й, тримаючи його отак, люто й водночас насмішкувато заволав:

— Ох ти ж, негіднику! Проти монатті! Проти служителів трибуналу! Проти тих, хто творить милосердя!

— Подержи його лишень, зараз віднесемо його геть,— мовив другий, прямуючи до скрині.

Тут зайшов Грізо і заходився разом з ним зламувати замок.

— Злодюга! — загорлав дон Родріго, виглядаючи з-під монатті, що наліг на нього, й силкуючись вирватися з цих дужих рук.—Дайте мені вбити цього мерзотника, — звернувся він до монатті, — і робіть зі мною, що хочете.

Потім знову заволав на всі заставки, гукаючи інших служників, та все було даремно: мерзенний Грізо відіслав їх чимдалі, буцімто за наказом самого господаря, тоді подався до монатті й запропонував їм піти на цю справу, поділившися з ним здобиччю.

— Тихше ви, тихше! — говорив нещасному Родріго його мучитель, тримаючи хворого притисненим до ліжка. Потім, повернувши обличчя до спільників, зайнятих грабунком, крикнув: — Агей, ви там, чиніть усе по-благородному!

— І це ти, ти!.. — рикав дон Родріго до Грізо, бачачи, як той, зламавши замок, цупив речі й гроші, ділячи все це на частини.— Ти! Ну постривай!.. Пекельний виродку! Адже я ще можу видужати, можу видужати!

Грізо відмовчувався і намагався навіть не дивитися в той бік, звідки чулися ці слова.

— Міцніше тримай його,— казав другий монатті,— він зсунувся з глузду.

Тепер це була правда. Видавши безтямний крик і зробивши останнє страшне зусилля, щоб випручатися, дон Родріго геть знесилів, упав у нестяму, але все ще дивився якимсь отупілим поглядом і час від часу то здригався, то стогнав.

Монатті взяли його — один за ноги, другий за плечі — й понесли до нош, покинутих в сусідній кімнаті. Потому один з них повернувся по здобич. Далі, піднявши свою жалюгідну ношу, вони понесли її геть.

Грізо лишився відібрати нашвидкуруч іще дещо, що могло йому стати в пригоді, і, склавши все в клунок, вийшов. Він весь час намагався не торкатися монатті й пильнував, щоб і вони не торкнулись його. Але в останню хвилину, коли Грізо, хапаючись, нишпорив скрізь, він усе ж підняв одежу свого господаря і, не замислюючись про наслідки, струснув її, щоб побачити, чи немає там грошей. Проте замислитись над цим йому довелось наступного дня, коли саме під час пиятики в одному шинку він раптом відчув, що його морозить; в очах потемніло, сили покинули його, і він упав додолу. Покинутий товаришами, він потрапив до рук монатті, які, позабиравши в нього все цінне, жбурнули його на воза. Тут він і сконав, не доїхавши до лазарету, куди перед цим віднесено його господаря.

Залишивши дона Родріго в тому пристановищі скорботи, ми маємо тепер розшукати ще одного чоловіка, чия історія була б, мабуть, ніколи не сплелася з історією цього синьйора, якби той не захотів домогтися цього силою. І навіть можна з певністю сказати, що тоді ні в того, ні в того не було б взагалі ніякої історії,— я маю на увазі Ренцо, якого ми покинули в другій прядильні під іменем Антоніо Рівольти.

Він попрацював там, якщо я не помиляюся, місяців п'ять-шість, після чого,— коли було оголошено про ворожі стосунки між республікою та королем Іспанії і через це зникала всяка небезпека, що міланська влада вимагатиме видати Ренцо або в якийсь спосіб турбуватиме його, — Бортоло поквапився забрати двоюрідного брата й знов став тримати його при собі; він зробив це частково через свою прихильність до родича, а частково й тому, що Ренцо, як хлопець здібний і спритний у ремеслі, був чудовим помічником майстрові, зовсім не претендуючи на його місце, бо через щасливу випадковість він не вмів тримати пера в руках. А що це міркування до певної міри входило в розрахунки Бортоло, то ми мусили спинитися на ньому. Може, ви віддали б перевагу не такому корисливому Бортоло? Не знаю, що вам і відповісти на це: тоді спробуйте придумати його собі самі. А вже цей був саме такий.

Відтоді Ренцо завжди працював при Бортоло. Кілька разів, а надто після одержання одного із злощасних листів від Аньєзе, в нього виникала навіжена думка піти в солдати й покінчити з усім. Можливостей було скільки хоч, бо саме в цей час республіка прагнула набрати якнайбільше солдатів. Для Ренцо ця спокуса ставала ще сильнішою, бо подейкували і про вторгнення в міланські володіння, отож, певна річ, йому здавалося, що непогано було б повернутися додому переможцем, знов побачити Лючію й врешті все з'ясувати. Але Бортоло щоразу якимсь вдалим ходом умів відвернути його від цього рішення.