Мовивши це, він сперся лівим ліктем на коліно, схилив чоло на долоню, а правою рукою затис бороду й підборіддя, ніби бажаючи зібрати воєдино всі свої душевні сили. Проте, напружено міркуючи, він лише ясніше усвідомив, яка заплутана ця справа, з якими труднощами та небезпеками пов'язаний вихід із такого становища і як мало дійових засобів. «Присоромити дона Абондіо, примусити його відчути, як він грішить проти свого обов'язку? Тільки ж сором і обов'язок для нього ніщо, коли він під владою страху. Чи, може, й собі налякати його? Та й чим зможу я примусити його боятися дужче, ніж він боїться пострілу? Повідомити про все кардинала-архієпископа й вдатися до його авторитету? На це потрібен час,— а тепер що? І що потім? Навіть якби бідолашка була повінчана, чи могло б це стати перепоною такому чоловікові? Хто знає, на що він тільки здатний?.. Боротися з ним? Але як? Е-е,— подумав нещасний чернець,— якби я міг підмовити на цю справу свою братію, тутешню й міланську! Та ба! Ця справа не має громадського інтересу, і мені довелося б однаково відмовитись від цього заходу. Адже дон Родріго грає роль друга нашого монастиря, виставляє себе прибічником капуцинів, а його браві не раз приходили шукати в нас притулку. Доведеться мені самому братися за цю справу; отак і прославишся як неспокійний чоловік, наклепник і інтриган,— крім того, невчасним заходом можна ще й погіршити становище цієї бідолашки».

Співставивши всі «за» і «проти», він дійшов висновку, що найкраще піти просто до самого дона Родріго, спробувати відрадити його від безсоромного наміру благаннями, загрозою мук у загробному житті, а то ще й в земному, якщо це можливо. У всякому разі, цим шляхом принаймні вдасться точніше дізнатися, як уперто той тримається за свій мерзенний задум, повніше розкрити його наміри, а вже потім приймати відповідне рішення.

Поки чернець отак собі розмірковував, у дверях з'явився Ренцо; його повсякчас тягло до цього дому, і кожен легко здогадається, чому. Однак, забачивши ченця, поринулого в роздуми, й жінок, які знаками просили не турбувати його, Ренцо мовчки спинився на порозі.. Підвівши голову, щоб викласти жінкам свій план дій, чернець помітив його й привітався із звичною щирістю, посиленою співчуттям.

— То вони вам розповіли... падре? — схвильованим голосом запитав Ренцо.

— Геть усе! Тим-то я й тут.

— Що ви скажете про цього мерзотника?

— А що ж мені про нього сказати? Адже він мене тут не почує — яке ж буде пуття з моїх слів? А ось тобі, любий мій Ренцо, я скажу таке: покладися на бога, і бог тебе не скривдить.

— Святі ваші слова! — вигукнув юнак.— Ви не з тих, хто завжди вважає бідного винуватим. А ось наш синьйор курато і цей невдачливий адвокат програних справ...

— Не треба копатися в тому, що призводить до самого тільки марного неспокою. Я скромний чернець, але повторюю тобі те, що сказав і оцим жінкам: скільки моєї сили, я вас не покину.

— Атож, ви не такий, як оті мої друзі миряни. Базіки! Яких тільки запевнень не надавали вони мені в гарні часи! Послухати лишень! Вони, мовляв, готові віддати й кров свою за мене, і підтримають мене навіть проти самого диявола. Хай-но лиш з'явиться в мене який ворог, то тільки дай знати... йому й кінець! А тепер бачили б ви, як вони всі огинаються...— Підвівши очі на ченця, Ренцо за насупленим його обличчям здогадався, що сказав щось невгаразд. Бажаючи виправити становище, він, однак, заплутувався все більше й більше.— Я хотів сказати... я зовсім не думаю... тобто я хотів сказати..

— Що саме хотів ти сказати? Що? Отже, ти взявся зіпсувати мені всю справу, перш ніж її розпочато. Тим ліпше для тебе, що ти вчасно зневірився... Адже ти почав був шукати друзів... і яких друзів? Тих, що не змогли б допомогти попри все своє бажання. І був мало не втратив того, хто хоче і може допомогти тобі. Хіба ж ти не знаєш, що Господь — друг усіх пригноблених, повних надії на нього? Хіба ти не знаєш, що слабкий, показуючи пазурі, не виграє нічого? Та й якби навіть...— Тут він міцно вхопив Ренцо за руку. Його обличчя, зберігаючи свою владність, відбило якусь величну скорботу, він потупив очі, його мова сповільнилась, голос забринів глухо, наче з-під землі.— І якби навіть... це — страшна справа! Ренцо, ти хочеш покластися на мене? Та що це я кажу — на мене, нікчемного чоловіка, грішного служку,— чи хочеш ти покластися на бога?

— Ну звісно,— відповів Ренцо.— Він — Господь істинний.

— То ось що, обіцяй же, що ти не домагатимешся зустрічі з ворогом, нікому не кидатимеш виклику, а цілком звіришся на мене...

— Обіцяю.

Лючія глибоко зітхнула, ніби в неї спала з плечей гора. А Аньєзе сказала:

— Молодець, синку!

— Слухайте, діти мої,— знов почав падре Крістофоро.— Я вже сьогодні поговорю з цим чоловіком. Якщо Господь зачепить його серце і додасть снаги моїм словам,— добре, якщо ж ні, то він допоможе нам знайти якийсь інший шлях. А ви тим часом тримайтеся чимдалі від усіх, уникайте пліток, не показуйтеся нікому на очі. Сьогодні ввечері або ж завтра вранці, і ніяк не пізніше, я буду у вас.

Сказавши це, він пішов геть, рішуче відхиливши всяку подяку й благословення.

Він попрямував до монастиря, встиг якраз на шосту годину, щоб взяти участь у співанні молитов, пообідав і зразу ж вирушив у зворотну путь — до лігва звіра, якого хотів спробувати приборкати.

Невелике палаццо дона Родріго самотньо вивишалося, мов та гірська фортеця, на вершині одного з горбів, де-де розкиданих по всьому узбережжю. До цієї вказівки анонімний автор додає, що згадане місце (краще б йому було просто написати саму назву) лежало вище сільця наших заручених, на відстані приблизно трьох миль від нього і чотирьох від монастиря. Біля підніжжя горба, з південного боку й фасадом до озера, стояла невелика купка стареньких будиночків, населених селянами дона Родріго,— це була ніби маленька столиця його маленького царства. Досить було пройти по ній, щоб скласти собі уявлення про умови існування та звичаї цього поселення. Кинувши погляд в кімнати нижнього поверху, де двері подеколи стояли розчинені, можна було побачити упереміш розвішані по стінах рушниці, пищалі, мотики, граблі, солом'яні брилі, сітки та порохівниці. Стрічні люди були грубі, приземкуваті й похмурі, із здоровенними покритими сіткою чубами; беззубі діди, здавалося, були завжди готові вищирити ясна, тільки ледь-ледь подражніть їх; чоловікоподібні жінки мали м'язисті руки, які, здавалося, були готові прийти на допомогу язикові, коли б стало замало останнього; навіть у зовнішньому вигляді й рухах дітей, що гралися на вулиці, проглядало щось зухвале, визивне.

Фра Крістофоро перейшов сільце, побрався вгору звивистою стежиною й опинився на тісному майданчику просто перед маленьким палаццо. Двері були замкнуті — на знак того, що господар обідав і не бажав, щоб його турбували. Кілька невеликих вікон, що виходили на вулицю, були закриті старезними, поїденими часом віконницями, проте захищені товстими залізними ґратами, а вікна нижнього поверху пороблені на такій висоті, що до них ледве міг дістати чоловік, ставши комусь на плечі.

Всередині панувала повна тиша: перехожий міг би подумати, що цей будинок покинуто, якби чотири істоти, дві живі й дві мертві, не свідчили про присутність мешканців усередині. Два велетенських шуліки, з розправленими крилами й повислими головами, один — безперий і напівз'їдений негодою, другий — іще цілий і пернатий, були прибиті цвяхами до обох половинок воріт; два браві, кожний розлігшися на одній із лавок праворуч і ліворуч від входу, стерегли його, дожидаючи, коли їх покличуть поласувати недоїдками з панського столу. Чернець зупинився в поставі людини, готової чекати, але один із браві підвівся й мовив до нього: