Щойно скінчився обряд убирання в чернече одіяння, як настоятель звелів лому відбувати прощу в ***, за шістдесят миль, і вирядитися туди назавтра. Послушник низько вклонився й попросив єдиної милості: «Дозвольте мені, падре, перш ніж піти з цього міста, де я пролив кров людську, де я залишаю сім'ю, жорстоко мною скривджену, принаймні зняти з неї неславу, висловити мій жаль, що я неспроможний виправити вчинене, попросити прощення у брата забитого і, якщо Господь благословить мій намір, зняти з його душі почуття образи». Настоятелеві вдалося, що такий крок, уже сам по собі хороший, сприятиме подальшому примиренню родини забитого з монастирем,— і він негайно вирушив до скривдженого синьйора, щоб викласти прохання фра Крістофоро. Зачувши таку несподівану пропозицію, той воднораз із подивом відчув новий наплив обурення, однак не без деякої добромисності. Подумавши з хвилину, він сказав: «Нехай прийде завтра». Настоятель повернувся до монастиря, принісши послушникові бажану звістку.

Синьйор зметикував, що чим урочистіше й гучніше відбудеться вся ця церемонія, тим більше виросте його престиж в очах рідні й усього суспільства, і вийде (якщо висловитися з сучасною вишуканістю) «яскрава сторінка в історії родини». Він терміново повідомив усіх родичів, щоб вони завтра опівдні зволили (так казали тоді) прибути до нього для одержання загальної сатисфакції. Опівдні в палаці вже товпились синьйори всякої статі й віку: люди походжали туди й сюди, мелькали парадні плащі, довгі пера, висячі дурліндани [33] , плавно коливались накрохмалені плоєні коміри, волочилися, плутаючись шлейфами, строкаті мантії. По коридорах, у дворі, на вулиці — цілий мурашник слуг, пажів, браві та цікавих. Фра Крістофоро, забачивши весь цей парад, здогадався про його причину і спершу трохи зніяковів, але тут же сказав собі: «Нехай так, я вбив його привселюдно в присутності численних ворогів, то був ганебний злочин — тепер настала розплата».

У супроводі отця настоятеля, смиренно опустивши очі, пройшов він у ворота будинку, через увесь двір, крізь натовп, що розглядав його з безцеремонною цікавістю, піднявся сходами й, перетнувши ще один натовп — із синьйорів, які розступалися перед ним,— став перед головою роду. Сотні очей вп'ялися в нього. Оточений найближчими родичами, господар стояв посеред зали. Очі його були потуплені додолу, але підборіддя піддерте догори, ліва рука лежала на ефесі шпаги, а правою він судомно стискував на грудях комір свого плаща.

Часом в обличчі й в усій поставі-людини буває така невдавана виразність, такий, можна сказати, відбиток її душі, що в натовпі глядачів виникає одностайне судження про цю душу. Обличчя й постава фра Крістофоро ясно говорили присутнім, що не від властивого людині страху постригся він у ченці й пішов на теперішнє приниження,— і це поклало початок загальному примиренню з ним. Побачивши ображеного, він прискорив кроки, вкляк біля його ніг, схрестив на грудях руки і, низько похиливши коротко обстрижену голову, промовив:

— Я вбивця вашого брата; Господь відає, як би мені хотілося повернути його вам ціною власної крові; але я можу тільки висловити вам марні й запізнені вибачення і благаю вас прийняти їх бога ради.

Очі всіх уп'ялися в послушника і в особу, до котрої він звертався; всі напружено слухали. Коли фра Крістофоро замовк, по залі пронісся шепіт співчуття й схвалення. Синьйор, який стояв у поставі вдаваної поблажливості й стримуваного гніву, зніяковів від цих слів і, нахиляючись до вкляклого ченця, сказав зміненим голосом:

— Встаньте... образа... звичайно, справа безсумнівна... але ваше одіяння... та й не тільки це... ради вас самих... Устаньте, падре... Брат мій... не стану заперечувати цього... був лицар... був чоловік... дещо нестриманий... трохи гарячий. Проте все стається за волею господньою. Давайте не говорити більше про це... Але, падре, вам не гоже перебувати в такій поставі.— І, взявши ченця під руки, він звів його.

Ставши на ноги, але все ще з похиленою головою, фра Крістофоро відповів:

— Отже, я можу надіятися, що ви даруєте мені прощення? А якщо я дістану його від вас, то хто ще зможе відмовити мені в ньому? О, якби я міг почути з ваших уст оце слово — прощення!

— Прощення? Ви його більше не потребуєте. Але все ж, коли ви вже так хочете, то, зрозуміло, зрозуміло, я прощаю вас від усього серця, та й ми всі...

— Всі! Всі! — в один голос загукали присутні.

Обличчя ченця осяяла вдячна радість, крізь яку все ж просвічувало смирення та глибокий жаль за вчинене зло, що його виправити неспроможне було жодне людське відпущення. Вражений цим видовищем і перейнявшись загальним хвилюванням, господар обійняв ченця, і вони по-братньому поцілувалися.

— Молодець! Чудово! — залунало з усіх кінців зали, всі відразу рушили зі своїх місць і оточили ченця.

Тим часом з'явилися служники, несучи щедрий почастунок. Господар підступив до нашого Крістофоро, який явно налагодився йти геть, і сказав йому:

— Падре, призволяйтеся, прошу вас, виявіть мені цей знак вашої прихильності!

І хотів почастувати його першого. Але той, відступаючи й по-дружньому відмовляючись від частування, відповів:

— Усе це тепер не для мене; проте я аж ніяк не хочу відкинути ваші дари. Я збираюсь у далеку дорогу, тож накажіть подати мені хліба, і я зможу тоді сказати, що їв ваш хліб — знак прощення.