Розмірковуючи над тим, як би ото здобути всі ці відомості, не викликаючи підозри, він помітив зелену гілку [97] , вивішену на самотньому будиночку за околицею якогось сільця. Ренцо вже відчув настійливу потребу підживитися й вирішив, що це, напевно, найбільш підхоже місце, щоб упоратися з двома справами водночас. Він зайшов досередини. В будинку була тільки бабуся, що сиділа за прядкою з веретеном у руці. Юнак попросив попоїсти; йому запропонували сиру й хорошого вина. Він узяв сир, але від вина відмовився (так він зненавидів його за ту дурну штуку, яку воно утнуло з ним напередодні). Ренцо сів за стіл і попросив стару поквапитися. Вона в одну мить подала йому страву й засипала його запитаннями — хто він такий та що там таке скоїлося в Мілані, бо чутка про безпорядки долетіла вже й до цього сільця. Ренцо не тільки досить спритно ухилився від її розпитів, але й скористався з важкого становища в місті, аби самому випитати дещо в цікавої старої. Вона почала було питати юнака, куди лежить його шлях.

— А мені треба потрапити в багато місць,— відповів він,— якщо дозволить час, я хотів би завернути на хвильку і в оте село, знаєте, таке велике, не доходячи до Бергамо, біля самого кордону, але ще в Міланському герцогстві... Стривайте, як же це воно зветься? — «Адже по дорозі туди неодмінно має бути якесь поселення»,— подумав він.

— Ви, либонь, маєте на увазі Горгонзолу? — спитала стара.

— Саме так, Горгонзолу! — повторив Ренцо, ніби для того, щоб краще запам'ятати.— А це далеко звідси?

— Та я достоту й не знаю; чи то десять, чи то дванадцять миль. Був би тут якийсь із моїх синів, він би вам сказав точно.

— А як ви гадаєте, чи можна пройти туди цими чудовими стежечками, не виходячи на велику дорогу? Адже там така пилюка! Вже стільки часу не було дощу!

— Мабуть, можна; спитаєте в першому ж селі, яке трапиться вам, коли підете праворуч.— І вона назвала село.

— Гаразд,— мовив Ренцо. Він встав, забрав шматок хліба, який залишився від бідної трапези. Цей хліб дуже різнився від того, який він знайшов напередодні біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі. Юнак заплатив, вийшов і звернув праворуч. А щоб без потреби не подовжувати собі шляху, він від поселення до поселення, з назвою Горгонзоли на вустах, дістався врешті туди за півгодини до настання темряви.

Іще дорогою він вирішив зробити там другу коротку зупинку, щоб під'їсти дещо краще. Йому кортіло лягти на ліжко й трохи поспати, але Ренцо ладен був скорше впасти від утоми на дорозі, аніж піддатися такому бажанню. Він хотів дізнатися в першому-ліпшому шинку відстань до Адди, уміло роздобути відомості про якийсь путівець до неї і вирушити далі в дорогу відразу ж після їди. Народившися й вирісши поблизу, так би мовити, другого витоку цієї ріки, він не раз чув, що десь на певному своєму відтинку вона править за кордон між міланськими й венеціанськими володіннями. Він не знав, де саме й на якому саме відтинку пролягав кордон, але зараз було необхідно будь-що переправитися через річку, і якщо пощастить, то ще сьогодні. Він був ладен іти доти, доки стане часу й сили, а потім перечекати до світанку десь у полі, на будь-якому пустирищі, де бог дасть, тільки не в шинку.

Пройшовши кілька кроків по Горгонзолі, він побачив вивіску якогось шинку, зайшов і попросив у хазяїна попоїсти й півпляшки вина: кілька зайвих пройдених ним миль і пізня година прогнали в ньому надмірну огиду до вина. «Прошу вас поквапитися,— докинув він,— мені треба негайно вирушати далі». Він сказав це не тільки тому, що воно було й справді так, але й через побоювання, коли б хазяїн, подумавши, що він збирається ночувати, не став питати його ім'я, прізвище, та звідки він, та в якій справі... Краще якнайдалі!

Хазяїн відповів, що зараз подасть. Ренцо сів край столу, чимближче до дверей,— на звичайне місце невибагливих відвідувачів.

У кімнаті вже сиділо кілька місцевих гультяїв, які, обсудивши й розтлумачивши по-своєму важливі міланські новини вчорашнього дня, жадали дізнатися, що ж там діялося сьогодні, тим паче що вчорашні новини змогли тільки більше розпалити цікавість, аніж вдовольнити її: повстання не придушене, але й не звитяжне — скорше перерване настанням ночі, аніж закінчене; справа незавершена — швидше кінець однієї дії, ніж розв'язка всієї драми.

Відокремившись від решти, один із відвідувачів підійшов до новоприбулого й спитав, чи він, бува, не з Мілана.

— Хто, я? — спитав спантеличений Ренцо: йому потрібно було виграти час.

— Так, ви, якщо дозволите запитати.

Ренцо, похитуючи головою, підібравши губи й видавши якийсь незрозумілий звук, відповів:

— Мілан, скільки я чув... видно, не те місце, куди нині слід було б ходити без особливої на те потреби.

— Отже, там і досі зчиняють шум? — усе настійливіше допитувався цікавий.

— Треба побувати там, щоб знати це,— відповів Ренцо.

— То ви, виходить, не з Мілана?

— Я з Ліскате,— швидко відповів юнак, що вже встиг обдумати свою відповідь. Точно кажучи, він справді прийшов звідти, бо проходив через Ліскате, а назву дізнався дорогою від одного подорожнього, який показав йому це селище — перше, кудою він мав пройти, добираючись до Горгонзоли.

— А-а! — протяг цікавий, ніби бажаючи сказати: «Воно було б краще, якби ти прийшов з Мілана». Проте він відчепився не відразу.— А в Ліскате нічого не чутно про Мілан?