— Можливо, хтось там і знає дещо,— відповів горець,— тільки я нічого не чув.

Ці слова він промовив з особливою інтонацією, яка ясно промовляла: з мене досить. Цікавий повернувся на своє місце, а десь за хвилину з'явився й хазяїн, несучи їжу.

— Скільки звідси до Адди? — спитав Ренцо, процідивши це крізь зуби з заспаним виглядом, який ми вже бачили в нього за інших обставин.

— До Адди — щоб переправитися? — спитав хазяїн.

— Тобто... атож... до Адди.

— А ви хочете переправитись через міст біля Кассано чи поромом з Каноніки?

— Та все одно... Це я тільки так питаю, з цікавості.

— Тому я вам так і відповів, бо тут переправляються порядні люди — ті, в кого все гаразд.

— Зрозуміло! То скільки ж туди?

— Та вважайте так, що і туди, й туди буде однаково — десь миль із шість.

— Шість миль! А я й не думав, що це так далеко,— мовив Ренцо, а потім із цілковитою, доведеною до останнього ступення байдужістю додав: — Ну, а якщо комусь потрібно пройти найкоротшим шляхом, то є ж і інші місця для переправи?

— Звичайно, є,— відповів хазяїн, втупивши в нього погляд, повний лукавої цікавості.

Цього було досить, щоб усі інші наготовані запитання завмерли в юнакових устах. Він підсунув до себе страву й, дивлячись на поставлену хазяїном на стіл пляшку, спитав:

— А вино не розведене?

— Щире золото,— відповів хазяїн,— спитайте будь-кого в нашому селі й в усьому околі, хто в цьому тямить. Та ви й самі побачите.— Мовивши це, він повернувся до компанії гостей.

«Кляті хазяї! — подумки вигукнув Ренцо.— Що більше я їх пізнаю, то гіршими вони мені здаються». І все ж він узявся до їжі з великим смаком. Однак при цьому, не показуючи зовні, що це його стосується, він уважно дослухався до розмов, намагаючись намацати ґрунт, з'ясувати, що тут думають про велику подію, в якій йому довелось брати немалу участь, а головне — подивитися, чи не знайдеться серед присутніх надійного чоловіка, на якого бідолашний хлопець міг би звіритися й розпитати про дорогу, не побоюючись, що його притиснуть до стіни й присилують розповісти все про себе.

— Ого! — сказав один.— Видно, цього разу міланці постановили діяти по-справжньому. Ну що ж! Найпізніше завтра щось та стане відомо.

— Шкода, що я не пішов до Мілана сьогодні вранці,— зауважив другий.

— Якщо ти вирушиш завтра, то й я з тобою,— сказав третій, а за ним — іще два-три чоловіки.

— Я хотів би знати таке,— знов озвався перший,— чи подумають міланські синьйори і про бідних селюків, чи, може, захочуть виправити закон тільки на свою користь. Адже ж ви їх знаєте! Городяни гордії: все тільки для себе, а інших ніби в світі нема.

— Рота, звичайно, й ми маємо, і щоб попоїсти, і щоб сказати своє слово,— мовив другий тихим голосом, зовсім не відповідним такій рішучій заяві,— тож, якщо справу вже почато...— Але він не визнав за потрібне доказувати фразу до кінця.

— Зерно приховано не тільки в Мілані,— почав був ще один із похмурим і підступним виразом обличчя, та в цю мить зачувся цокіт копит. Усі кинулись до виходу й, упізнавши новоприбулого, висипали йому назустріч. То був міланський купець, який, навідуючись щороку по кілька разів у своїх торгових справах до Бергамо, звичайно зупинявся ночувати в цьому шинку. А що він майже завжди заставав тут ту саму компанію, то знав усіх присутніх. Його обступили: один потримав вуздечку, другий — стремено.

— З приїздом! З приїздом!

— Радий вас бачити.

— Добре їхалось?

— Чудово. А ви тут як?

— Та живемо помаленьку. А які новини привезли ви нам з Мілана?

— Ти ба! Новин захотіли! — мовив купець, злазячи з коня й передаючи його служникові.— Таж ви,— провадив він далі, заходячи з усією компанією до шинку,— ви зараз, мабуть, знаєте все краще від мене.

— Сказати правду, нічого ми до пуття не знаємо,— наввипередки заговорили завсідники шинку, б'ючи себе в груди.

— Не може бути! — сказав купець.— Ну що ж, тоді я вам таке понарозповідаю... дуже кепська історія. Агей, хазяїне, моя постійна постіль не зайнята? От і гаразд. Склянку вина і закуску, як завжди, та швидше! Я збираюсь лягти спати чимраніше, щоб устигнути до Бергамо на обід. То отже ви,— провадив він, сідаючи навпроти Ренцо, який мовчки й уважно слухав,— зовсім нічого не знаєте про всю цю вчорашню катавасію?

— Про вчорашню знаємо.

— От бачите,— вів далі купець,— та ви ж знаєте геть усе! Адже я казав, що ви вічно сидите тут, аби випитувати новини в переїжджих.

— Але сьогодні, що було сьогодні?

— А-а, сьогодні? То ви про сьогоднішнє ще нічого не чули?

— Анічогісінько. Ніхто сюди не завертав.

— То дайте мені промочити горло, і я розповів вам про сьогоднішні справи. Дізнаєтеся про все.— Він налив у склянку вина, взяв її в руку, двома пальцями другої руки трохи підняв вуса, відтак розгладив бороду, випив і повів далі: — Сьогодні, любі друзі, день мало не вийшов такий самий бурхливий, як і вчорашній, коли не гірший. Я, можна сказати, сам собі не вірю, що сиджу ось тут і теревеню з вами, бо я вже був відкинув усяку думку їхати й збирався залишитися стерегти свою крамничку.