— І все ж у вашому шинку, у вашій присутності мало місце підбурювання, лунали заклики до бунту, лунали нарікання, крики, шум.

— Та хіба під силу мені, ваша милість, встежити за всяким безглуздям,— його ж може крикнути будь-хто з оцих горлодерів, які галасують усі водночас! Адже мені доводиться пильнувати своїх інтересів: я чоловік бідний. Та й те сказати, ваша милість добре знає, хто не стриманий на язик, той звичайно швидкий на руку, тим паче що їх ціла ватага, і...

— Так, так... хай собі кричать, роблять що хочуть; завтра, завтра побачимо, чи вилетить у них одур з голови. Як ви гадаєте?

— А я ніяк не гадаю.

— По-вашому, голота взяла гору в Мілані?

— Саме так.

— А ось побачите!

— Я чудово розумію: король завжди буде королем, а хто поплатиться, туди йому й дорога. Та бідному батькові родини аж ніяк не хочеться розплачуватися за інших. Сила на вашому боці, от вам і карти в руки.

— У вас там ще багато людей?

— Чимало.

— А що поробляє оцей ваш завсідник? І далі горлає, підбурює народ, готує безчинства на завтрашній день?*

— Ваша милість має на увазі отого зайду? Він уклався спати.

— Отже, у вас багато людей?.. Чудово. Дивіться, щоб він не втік.

«То що ж це, мені, виходить, треба грати роль поліцейського?» — подумав хазяїн, проте не мовив ані слова.

— Ідіть собі додому, та, будьте розважливі,— докинув уповноважений.

— Я завжди був розважливий. Ваша милість самі можуть сказати, чи я коли завдавав клопотів поліції.

— І, будьте ласкаві, не думайте, що поліція тепер безсила.

— Та боронь боже! Моя хата скраю. Я — хазяїн шинку, ото й тільки.

— Стара пісня! Вам нема чого більше сказати.

— А що ж мені ще казати? Адже правда одна.

— Ну, годі! Поки що спиратимемось на ваше свідчення. Коли виникне потреба, ви нам розповісте докладніше про те, що нас зацікавить.

— А що ж мені ще розповідати? Я більше нічого не знаю. Моєї голови ледве вистачає, щоб залагоджувати свої справи.

— Добре його пильнуйте.

— Сподіваюся, вельмишановний синьйор капітан врахує, що я негайно викопав свій обов'язок. Цілую руки вашій милості.

Удосвіта, коли бідолаха Ренцо, прохропівши вже годин сім, спав іще міцним сном, два сильних штурхани та вигук зовсім поряд: «Лоренцо Трамальїно!» — пробудили його зі сну. Він отямився, потягся, через силу розплющив очі й побачив позаду ліжка чоловіка, вбраного в усе чорне, а обабіч узголів'я — двох поліцейських. Від несподіванки, спросоння та ще й з похмілля від учорашнього вина, про яке вам відомо, Ренцо якусь мить був наче очманілий; гадаючи, що це сон, і до того ж не зовсім приємний, він засовався, щоб прокинутися зовсім.

— Ну то що, вам нарешті все зрозуміло, Лоренцо Трамальїно? — спитав чоловік у чорному плащі, той самий уповноважений, якого ми вже зустрічали звечора.— Ну-бо, мерщій! Вставайте й підете з нами.

— Лоренцо Трамальїно! — повторив Ренцо Трамальїно.— Що це все значить? Що вам від мене потрібно? Хто вам сказав моє ім'я?

— Менше базікай і збирайся мерщій! — звелів один з поліцейських, беручи його за руку.

— Ого! А це що за насильство? — скрикнув Ренцо, вириваючись.— Хазяїне, агей, хазяїне!

— Заберемо його в сорочці? — спитав уповноваженого поліцейський, а тоді мовив до Ренцо: — Чули? Отак і зробимо, якщо негайно не встанете й не підете з нами.

— А навіщо? — спитав той.

— Навіщо — це ви вже дізнаєтесь у синьйора капітана поліції.

— Я? Я чесна людина, я нічого не зробив, і мені дивно...

— Тим краще для вас, тим краще. Вас миттю відпустять, і ви підете собі в своїх справах.

— То відпустіть мене зараз,— сказав Ренцо,— мені зовсім немає чого робити в поліції.

— Ну, годі! Треба кінчати! — сказав один поліцейський.

— То справді заберемо його? — мовив другий.

— Лоренцо Трамальїно! — промовив уповноважений.

— Звідки ви знаєте моє ім'я, ваша милість?

— Виконуйте свій обов'язок,— наказав уповноважений поліцейським, і ті відразу взялися за Ренцо, намагаючись стягти його з ліжка.

— Агей, ви, не чіпайте руками чесної людини. Я й сам зумію одягтися.

— Тоді одягайтеся мерщій,— сказав уповноважений.