Фанерон спрямував пістолет на кущі й наказав:

— Виходь, бо стрілятиму!

З кущів ніхто не з'явився. У небі блиснуло, потім гримнуло. Вітер заніс перші краплі дощу на Паладинове обличчя. «Від дощу порох може змокнути», — подумалося йому, хоча запальну рурку пістоля закривала щільно припасована накривка. Ця спірна думка спонукала Фанерона до дії — він вистрілив. Куля прошила глід, збиваючи суцвіття і листя.

— Якби до вас, брате мій, підкралися козаки, ви були б уже мертві, — пролунав за спиною Фанерона знайомий голос.

— Майстре! — Фанерон озирнувся і побачив за три кроки від себе Майстра Зброї. Він привітно посміхався, хоча той, хто не був особисто знайомим із першим воїном Ордену, навряд чи здогадався б, що тонкогубий рептильний вищир цього підстаркуватого чоловіка насправді є посмішкою.

Невисокий, худий, з коротким сивим волоссям, Майстер здавався переодягненим у цивільне католицьким ченцем. Чорний колір його одежини лише підсилював цю подібність. Розбуджений пострілом Янгель ошелешено дивився на Майстра Зброї, якого до цього дня бачив тільки здалеку.

Паладин прихилив коліно, вітаючи Старшого. Те саме зробив Янгель. Майстер прошепотів благословення таємною орденською мовою і допоміг Паладинові підвестися. Янгелеві, чий орденський ранг був далеким від офіцерського, довелося вставати з колін самостійно.

— Достойний Майстре, цей ліс є оселею зла, — повідомив Майстрові Паладин. Йому дуже кортіло розпитати старого воїна про його пригоди, але братерський обов'язок змушував перш за все попередити Старшого про небезпеку.

— Я знаю, — хитнув головою Майстер. — Тому я й призначив вам зустріч на цьому березі. Козаки, які переслідують мене від Переяслава, тепер топчуться за лісом. Страшаться Пожирача.

— Хто такий Пожирач?

— Так іменується те зло, про яке ви мене попередили. Місцеві називають його Війґом.

— Я вперше про такого чую.

— Мене це не дивує. В Абендланді Війґові родичі були знищені за прадавніх часів, коли Орден тільки-тільки заступив місце древніх Західних ковенів. Можна було б давно очистити від зла і цей ліс. Тим більше, що недалеко від нього знаходиться Київ, резиденція тутешнього архибіскупа. Але в цих землях політику все ще роблять дикі ковени. Місцевим чаклунам ці страховища вигідні. Адже по захист від Пожирачів люди звертаються саме до місцевого чаклуна або чаклунки. Що лютіше лісове зло, то багатша і впливовіша відьмацька сімейка.

— Це якась магічна істота?

— Що ви маєте на увазі, брате, застосовуючи до тої поторочі слово «магічна»? — спитав Майстер і знаком запросив братів під дерева: дощ набирав сили.

Коли мандрівники відвели під лісові крони коней і притулилися до сухих соснових стовбурів, Паладин сформулював відповідь на запитання старого воїна:

— Ми, достойний Майстре, звикли називати магічними тих істот, котрі живляться надчуттєвою Силою або спроможні використовувати її для своїх потреб. Ми вважаємо, що таким істотам Сила дарує нескінченне життя.

— Майже всі звірі й риби відчувають і в своєрідний спосіб використовують Силу, — зауважив Майстер. — Наприклад, коли звірі хворіють, вони приходять до земних витоків Сили, і вона повертає їх до життя. Сила, якщо до неї звертається Дух Лісу, відводить очі мисливцям. Але Війґ, як ви, братове, правильно визначили, окрім всього іншого, є носієм древнього зла. Він у давні часи вбив благого Духа цього лісу і загарбав його джерело Сили. Тому ми знищимо цього агресора.

— Ми? — не втримався брат Янгель, якому під час розмови офіцерів належало мовчати.

— Війґ живе там, де знаходиться джерело Сили, — пояснив Майстер, не звернувши уваги на порушення субординації. — А нам, браття, потрібне його джерело для того, щоби знайти втікачів.

— Достойний Майстре, ви маєте на увазі недобитків з ковену Курана? — уточнив Паладин.

— Так, брате.

— Вони тепер тікають на Схід?

— Нам треба це з'ясувати за допомогою Кола Сили і надприродних здібностей нашого брата, — Майстер промовисто подивився на Янгеля. — Втікачі напевне шукатимуть захисту у сусідніх ковенів. На півночі це Валга і Алатар, на сході — Таг і Ашина, на півдні — Тавр і Медеа. Спочатку я передбачав, що вони тікатимуть до Ріфейських гір [81] , де знаходяться неприступні твердині ковену Тага. Я на їхньому місці зробив би саме так. Але тепер, мої добрі браття, я перебуваю у великих сумнівах. Причину цих сумнівів я поки що залишу при собі… — Старий воїн прикрив очі, ніби згадуючи щось не вельми приємне. — Мого ясновидячого друга Куруса, мир йому на Вічному Сході, скрутив правець, і він нагло помер. І з того часу, браття, я почав допускатися помилок. Прикрих помилок. Курус вмів витягувати чаклунів із найглибших схованок, але я, винищивши відьмацьку родину, не подужав знайти їхніх наймолодших. А це була непроста родина… Тепер цю мою помилку потрібно виправити.

— А козаки, які вас переслідують? — запитав Фанерон.

— Це найменша з наших проблем, — вищирився Майстер. — Вони молоді й недосвідчені. У них самовпевнений і недалекоглядний начальник. На наше щастя, справжні воїни з цього народу ще навесні рушили на Захід.

— А яка в нас найбільша проблема? — дозволив собі спитати Фанерон.

— Мухомори.

— Перепрошую?

— Для того, братове, щоби ми з'єдналися у повноважному Колі Сили, нам потрібно буде приготувати священний напій. Невідомо, чи в цьому лісі ми знайдемо саме той різновид мухоморів, які придадуться для виготовлення напою. Та ще й тепер, при вершині літа…