[Стара Барлакова засіка у Прибузьких землях, в Брацлавському воєводстві, ставка отамана Сірка, ніч проти 27 червня 1673 року]

Отаман не став розмовляти з посланцем у своєму наметі. Вони удвох відійшли на щойно прориті шанці, де ще вдень козаки поставили великі полкові мортири. Посланець закрився глухим башликом, і скупі відсвіти вартових вогнищ не досягали його обличчя. Небагатьом несплячим здалося, що Віщий Сірко перешіптується з мороком, який скупчився в отворі башлика. Молодші козаки нишком хрестилися.

Сірко став обличчям до степу. Його засмагла голена голова здавалася чорною верхівкою ідола на тлі згасаючої заграви.

— Кажи! — дозволив башличникові отаман.

— Вони приймуть дітей Самари, — прошепотіло з мороку.

— Сам Касим тобі це сказав? — глибоко запалі очі Сірка блиснули чи то від задоволення, чи то від подиву.

— Так, батьку.

— І довго вони там радилися?

— Потщилися [82] усе зв'язати за єдин день.

— Борзо… А що чути про того чорного плюгавця?

— Його загнали до Жродлівського лісу.

— Його загнали чи він сам туди гонзнув?

— Усі виходи з лісу під пильним наглядом, батьку. Хлопці злі, готові з убивника шкуру здерти. Міщенко клянеться, що злапа його за кілька днів.

— Злапа, каже? — похитав головою Віщий. — Ну, нехай Бог йому помагає. Якщо не зможе уполонити, то нехай би хоч затримав… — Старий отаман зітхнув, потім запитав: — А де Харко із Ревою?

— Про те, батьку, не відаю. Певно, десь у дорозі.

— А татарви за Січчю багато бачив?

— Тепер ніби поховалися. Шляхи чисті до самого Перекопу.

— Хоч це добре… — отаман про щось тяжко задумався, а башличник терпляче чекав. Після стомливої паузи Сірко розпорядився: — Рушай мерщій до Міщенка, передай йому, аби дурно не пнувся злапати плюгавця. Скажи, що отаман передає йому таке слово: з того його «лапання» все одно нічого не вийде, тільки хлопців багато погине. Скажи, жеби чатували ту потороч по засідках і стріляли, як тільки забачать. Не треба мені його живого. Скажи твердо: не треба! Як привезе мені Міщенко голову ворожиська, зроблю його сотним і перначик [83] дам. З Богом!

— Зрозумів, батьку, — сказав башличник і пірнув у темряву.

Отаман ще довго дивився в бік степу. Його губи шепотіли чи то молитви, чи то древні закляття.

Але навіть закляття Старшого втрачали силу, перелітаючи через неосяжне Дике Поле. Бо занадто насиченим воно було невідомщеною кров'ю, щоби бути прозорим для заклять та інших невільних енергій.

[Жродлівський ліс, ранок 27 червня 1673 року]

Братові Янгелю було страшно. Навіть присутність двох досвідчених лицарів не тамувала його страху. Чим далі заглиблювалися посланці Ордену до лісової хащі, тим потужніше пульсувало в голові яснобаченника криваво-чорне згущення недоброго передчуття. Після того, як вони з'їхали з лісової дороги, стежки ніби самі клалися під копита їхніх коників. Чи то лісове зло навчилося перекручувати простір, чи такою була лісова топографія, але усі ходи і пролази у цьому лісі неминуче приводили до того лігва, звідки струмила хижа Сила. Збочити з погибельного маршруту не давали байраки і порослі осиками та ялинками згарища.

Невдовзі мандрівники потрапили на заросле старе болото. Чорні верби навколо наїжачилися нечистим гілляччям. Звичайний ліс закінчився. Замовкли птахи. Під потемнілим небом розкинувся зловісний чуй-ліс, правічна межа світів. Стежка не зникла, але обабіч неї виникли знаки смертельного зла: почорнілі кістяки, конячі й коров'ячі черепи. Лиховісна тиша панувала у предковічному лісі, перетвореному на пастку.

Та істота, яку Майстер назвав Пожирачем, давно вже відчула наближення здобичі. Для неї, вічно голодної, лютої і примітивної, мандрівники та їхні коні були лише шістьма барилами зі свіжою кров'ю. В уяві брата Янгеля виникали занесені з нелюдського мозку кровожерливі образи. Перед очима хилиталися і парували шматки ще живого м'яса, з рота не зникав знудливий присмак. Волю Архіваріуса зминав могутній затягуючий заклик. Його, мабуть, відчували і коні, які приречено йшли на загибель. Брат Янгель тримався на останніх ланцюжках волі, дивуючись незворушному спокоєві Майстра і рішучому виразові на Фанероновому обличчі.

Стежка вивела до болотяного острівця. Тут росли велетенські верби й вище людського зросту піднімалася папороть. Біля великого, порослого моховинням каменя Майстер спішився і вийняв з дорожнього сака дворучну сокиру, зроблену із сірого металу. Паладин покрутив мечем, розробляючи м'язи руки. Потім взявся за пістолі.

— Не треба, — зупинив його Майстер. — Кулі, брате, тут не поможуть.

— Пожирач невразливий для куль?

— Якщо я не помилився із визначенням тілесної природи Пожирача, його принципову плоть захищає панцир, твердіший за кабанячі мозолі. Також закликаю вас обох стерегтися доторків тої потолочі. Його мацаки, хоча й не броньовані, але вкриті роз'їдаючим і отруйним слизом.